Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Підганяй до складу! — на диво знайомим баритоном наказав пан у лискучому дощовику.
— Я там не розвернуся…
— То розвертайся тут, а до складу підганяй задом…
«Де я чув цей голос?» — подумав Федір.
— А хто вантажитиме? Я не можу, у мене спина болить… Я ж вас попереджав, пане Дайн.
Виходить, сам Дайн-Рябчук завітав. Чого це його принесло, серед ночі?
Федір причинив віконницю, проте од вікна не одійшов. «Фіат» розвернувся і задом посунув до складу, прибудованого до замкової стіни. З протилежного боку стіни трохи нижче стояв двоповерховий флігель, де, за спостереженнями Федора, жили якісь люди, котрі рідко з'являлися за межами свого дворища. Спостерігати за ними Федір міг лише з балкона бібліотеки, що приліпився на високій глухій стіні замку. Із своїх спостережень він зробив висновок, що у флігелі розмістилася якась учбова команда.
Тим часом біля складу з'явився молоденький дженджуристий лейтенант з чорними вусиками під гачкуватим носом. Він довго розглядав папери, потім зазирнув до кабіни, оглянув кузов. Дайн ходив за лейтенантом і щось гаряче йому доводив. Федір знову прочинив віконницю, прислухався. Голоси було добре чути.
— Це треба вивезти негайно, — наполягав Дайн.
— Вантажників у мене немає. А вільні від караулу — сплять.
— Та невже ми не знайдемо когось, щоб допоміг завантажити три ящики? Хто тут у вас на першому поверсі?
— Експерти. Інтелектуали чортові… От хіба що… Ходіть за мною, подзвонимо до флігеля. Там хлопці як застояні коні. Годують як на заріз. Привозять таких дистрофіків, ледве ноги тягнуть, а через місяць уже впізнати не можна…
Дайн з лейтенантом зайшли до приміщення караульного взводу. Розмова урвалася. Крайніченко сів на підвіконня. Цікаво… Виходить, Дайн-Рябчук приїхав забрати добуті з озера ящики. Що його може цікавити? Адже поки що витягли небагато… Та й не те, що шукають… Бо коли б знайшли картотеку, то не шукали б далі, не посилали б на смерть Генрі Прічарда… Фальшиві фунти стерлінгів, долари і навіть карбованці… Матриці, кліше фальшивих купюр… А може, його цікавить?.. Та, мабуть, ні, Дайн-Рябчук — птиця невисокого польоту…»
Стоячи біля відкритого вікна, Федір змерз і хотів було зачинити віконницю, як раптом у браму влетів мотоцикл з коляскою. З розгону підскочив до «фіата» і скреготнув гальмами. Троє хлопців з флігеля скочили на землю. Дайн з лейтенантом повели їх у прочинені ворота складу. За хвилину-другу хлопці винесли перший ящик і запхнули його в кузов. Потім запакували туди другий і третій. Водій, що сидів у кабіні «фіата», вийшов пересвідчитись, чи добре зачинили задній борт, і тут сталося несподіване. Один із тих, що вже сідали на мотоцикл, раптом кинувся до водія і ударом кулака звалив його з ніг. Невідомо, чим закінчилася б ця сутичка, якби двоє інших «вантажників» не вхопили за руки свого товариша, силоміць заштовхнувши в коляску. Вириваючись, він кричав з мотоцикла, що вже виїжджав з двору:
— Маєш щастя, паскуда! Ще раз зустріну — уб'ю!
— Андрій!.. — вихопилось у Крайніченка.
— Ти що, Тедді? — сонно запитала з ліжка Патриція.
— Та тут… Тут, розумієш, бійка…
— Де? — Вона розплющила очі.
— У дворі…
Патриція закуталась у ковдру і підійшла до вікна.
— А що це за машина? Звідки вона тут взялася?
— Не знаю… Мені здається, я впізнав отого пана, що в лискучому дощовику. Ти його теж повинна знати… Хазяїн готелю «Сен-Готард» Дайн-Рябчук.
— Стефан!? Що йому тут треба?!
— Забрав три ящики з тих семи, що підняли з озера.
— А хто йому дозволив?
— Я чув, як він казав, що виконує наказ генерала.
— Ну коли так… — Пат солодко потягнулася. — Хай вони горять, усі оті ящики, контейнери, матриці разом з Дайнами і генералами. Я більше нічого не хочу про них знати. Я хочу знати лише тебе, тебе одного… Я люблю тебе, Тедді! Якби ти знав… Адже я думала, що вже ніколи… Розумієш, ніколи…
— То чого ж ти плачеш, дурненька?..
— Від щастя, Тедді. Від щастя, що так несподівано знайшло мене…
— Послухай, Пат… — Федір зупинився на півслові. З думок не йшов Андрій. Як він опинивсь у флігелі? Як зустрітися з ним? Треба попросити Патрицію… Але не зараз. Спочатку продумати, зважити.
— Тедді, обніми мене, любий…
Розділ третій
ЗАХМАРНІ ОСТРОВИ
Не до душі були Юті чергування, з аптеці. Платили добре, однак ці постійні нічні візити, таємничі постаті, охорона… Зайвого слова не скажи, ні про що не запитуй. Правда, порівняно з роботою в таборі Ді Пі — тут рай! Там колотнеча, масні погляди, грубі загравання, бруд, а тут можеш просидіти цілу добу за книжкою, і ніхто тебе не спитає, що ти робила, скільки вторгувала. Або ось так, як цієї ночі, прискочили й кажуть — ви вільні, фрейлейн Юта, а вона тільки звечора заступила на чергування.