Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Таким чином, заподіяне українцями полякам, а поляками — українцям, не можна пояснити лише зростанням напруги між цими двома групами, а отже, ці події неможливо зрозуміти в рамках національної історії. Найголовнішим виглядає те, що стосунки між поляками та українцями змінювались залежно від їхньої обізнаності із заходами окупантів, кожен із яких спочатку класифікував індивідів, а потім вдавався до депортацій чи винищення. У 1939 р. радянська та нацистська влади запровадили для всього населення посвідчення особи; ця, на перший погляд, буденна практика мала, втім, вагомі наслідки. За тих часів у Львові жартували, що «людина складається з тіла, душі та паспорта»; справді, як побачимо далі, саме ідентифікаційні документи, видані 1939 року, досить часто визначали, чи надалі тілу й душі триматися купи[279]. Ще до початку «Остаточного Розв'язання» у 1942 р. нацисти переміщували сотні тисяч осіб окупованою польською територією відповідно до химерних планів, так і не втілених у життя. Це стало своєрідним прикладом: у грудні 1941 р. частина українських діячів із Генерал-губернаторства дійшла висновку, що обопільні етнічні чистки зможуть нарешті вирішити українсько-польське протистояння. Саме голова УЦК запропонував полякам організувати обмін населенням «на зразок німецьких експериментів»[280]. У 1939–1941 рр. радянська влада депортувала щонайменше 400 тис. польських громадян, переважно євреїв і поляків[281], що становило майже 3% населення окупованих територій. Депортації припинилися лише після вторгнення Німеччини в червні 1941 р. Із просуванням німецьких військ углиб українських земель НКВС поспіхом стратив тисячі політичних в'язнів, більшість з яких були українцями. Українські націоналісти приписали ці злодіяння євреям. Саме в цей непростий час з'явились нацисти, які представляли енкавеесівські вбивства як привід для українців помститися євреям. Характерно, що, хоча ця пропаганда й була вигадкою, вона виявилась дієвою[282].

1939–1941 рр. можна розглядати як перший етап загального визнання того, що людей можна класифікувати за групами й поводитись з ними відповідно. Від 1941 р. «Остаточне Розв'язання» додало до цього можливість фізично знищувати такі групи[283]. З кінця 1941 і протягом 1942 р. кілька тисяч українських поліцаїв взяли участь у виконанні «Остаточного Розв'язання» в Галичині та на Волині[284]. Усе це відбувалося на очах у поляків[285]. Ключовим моментом Голокосту в Галичині та на Волині стало холоднокровне винищення місцевих євреїв. Відповідно до певних історіографічних традицій, Голокост (або Шоа) поклав край тривалій історії євреїв у Європі та надав передумови для створення єврейської держави поза її межами. Таку позицію легко зрозуміти. Інша частина історіографії виводить Голокост за межі більшого наративу прогресу, чи то комуністичної революції, чи національного розвитку. Такий підхід зрозуміти важче, але легше критикувати. Для написання критичної історії воєнної та повоєнної Східної Європи слід дистанціюватись від обох тенденцій й розглянути «Остаточне Розв'язання» в рамках послідовності подій та його наслідків для тих спільнот, які за ним спостерігали або брали в ньому участь.