Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999
- Автор: Снайдер Тимоті
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-245-4, 978-0-300-10586-5
- Переводчик: Антон Котенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999». Краткое содержание книги:
У цьому розділі ми розглянемо, як політична полеміка щодо правомочності управління територією в 1939 р. призвела до етнічних чисток у 1943 р. Одна річ — прагнути етнічної однорідності, але зовсім інша — досягнути її. Хоча риторика переміщення народів була поширеною в Польщі (як і в Європі) ще в 1930-х рр., лише війна уможливила втілення подібних програм, а її нищівна природа вивела на провідні ролі тих, хто здійснював етнічні чистки. Перехід від слів до дії можна пояснити такими наслідками війни: і) вкотре було порушено питання про правомочність володіння Галичиною та Волинню; 2) втілено в життя програми масових етнічних чисток і геноциду, сплановані Сталіним та Гітлером; 3) обезголовлено місцеві спільноти: як польську, так і українську. Перед тим як перейти до самої розповіді про етнічні чистки поляків на теренах, що пізніше стали Західною Україною, розгляньмо ці три фактори.
Після того як польську державу було знищено нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, очевидні передумови для її подальшого існування зникли; натомість з'явились різні погляди щодо її правомочності. У вересні 1939 р. минуло лише шістнадцять років відтоді, як Антанта затвердила східні кордони Польщі. Учасники українсько-польської війни в Галичині 1918–1919 рр. все ще були в розквіті сил. Для українських національних діячів Галичина та Волинь надалі залишались предметом безсумнівних українських претензій, які тепер могли бути задоволені. Ті, хто сприймав польську владу як окупаційний режим, віднині працювали над створенням української держави. Навіть менш радикальні представники української культури після 1939 р. навряд чи могли пояснити, чому Польща має відновити свою владу над ними. Хоча ОУН тільки й чекала на таку нагоду, вона постала перед непростим вибором. Створити державу — значно складніше, ніж її відновити: новопостала держава завжди здобуває менше міжнародної підтримки, не дуже гармонійно вписується до міжнародної правової системи і, здається, вимагає революційних дій. Саме ці перешкоди роблять таке завдання ще спокусливішим. Українські націоналісти мали політичний мотив співпрацювати з нацистами, оскільки, на відміну від поляків, українці могли вбачати у Німеччині союзника в боротьбі за незалежність.
Поки політично активні українці прагнули створити нову державу, до якої могли б увійти колись польські Галичина й Волинь, політично активні поляки хотіли відновити Польщу в кордонах 1939 р. Також і полякам було важко забути те, як у вересні 1939 р. українські селяни зустрічали вермахт хлібом-сіллю[272]. В Генерал-губернаторстві багато освічених українців влаштувалися на, без сумніву, вигідних посадах; зокрема, вони працювали журналістами, вчителями, викладачами вищих навчальних закладів і чиновниками[273]. Співпраця української еліти з німецькою владою, досить раціональна з позиції тих, хто хотів заснувати українську державу та збудувати українську націю, в очах польського руху опору виглядала зрадою. Полякам було легше страчувати українських колабораціоністів, аніж німців, оскільки такі дії навряд чи спровокували б репресії польського цивільного населення з боку німців. Тим очевидніше, що для польського руху опору було набагато легше переслідувати українських колабораціоністів, аніж своїх земляків.
Колаборація заплямовує навіки. Українці, що вітали прихід радянської влади у 1939 р., часто змінювали свої погляди, але поляки не могли вибачити їм тієї радості, з якою вони вітали знищення польської держави. Українські націоналісти, що приєднались до нацистського нападу на Радянський Союз в 1941 р., швидко позбулись ілюзій, однак те, що вони воювали в німецькій формі, забути було нелегко. Водночас не слід думати, що з нацистами співпрацювали лише українці, особливо на теренах Східної Польщі, які Радянський Союз зайняв у 1939 р., а Німеччина окупувала лише у 1941 р. Після двох років радянського правління багато хто міг сприйняти німецьку окупацію за звільнення. (Хоча зараз це й видається неможливим, але влітку 1941 р. деякі євреї вірили, що німецька влада не може бути гіршою за радянську через те, що, можливо, радянські депортації найбільше зачепили євреїв; через колективізацію, що стала особливо важким випробуванням для торговців та дрібних підприємців; а також тому, що «Остаточне Розв'язання» ще не почалося. Як наслідок, тисячі євреїв втікали з-під радянської окупації до німців). Серед поляків Галичини та Волині — теренів радянського панування у 1939–1941 рр. — співпраця з німцями ніколи не була настільки ганебною, яку Центральній та Західній Польщі. Хоча українці посіли майже всі владні посади в Галичині, саме поляки відігравали відчутну роль у німецькій адміністрації на Волині[274].
272
Gross Jan. Revolution from Abroad. — Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1988. — p. 31; Кубійович Володимир. Українці в Генеральній губернії: 1939–1941 рр. — Чикаго: Вид-во М. Денисюка, 1975. — с. 17. Інші громадяни міжвоєнної Польщі, зокрема, білоруси та деякі польські селяни, на початку також вітали окупантів Польщі. Див.: Gross Jan. Polish Society under German Occupation. — Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1979. — p. 140; Wierzbicki Marek. Polacy i Bialorusini w zaborze sowieckim. — Warszawa: Volumen, 2000. — s. 51. Про євреїв див.: Pinchuk Ben-Cion. Shtetl Jews under Sovie Rule. — Oxford: Blackwell, 1990. — p. 5–27; Engel David. he Wartime Journal of Calel Perechodnik // Polin, 12 (1999). — p. 320–321.
273
Кубійович. Українці в Генеральній губернії. — с. 49, 197, 280 і далі; Ільюшин Ігор. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни. — К.: НАН України, 2000. — с. 35.
274
Torzecki Ryszard. Polacy і Ukraincy. — Warszawa: PWN, 1993. — s. 259–260.