Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Після нападу Німеччини на Радянський Союз у 1941 р. це винищення еліти збіглося з мілітаризацією українського та польського громадянського суспільства. Під час війни в обох випадках політичні інституції, як-от партії чи уряди, втратили функції владних структур; їм на зміну прийшли військові організації — партизанські армії чи місцеві загони самооборони[297]. Хоча Армія Крайова й була добре організованою, її командування залишалося слабкою ланкою. У червні 1943 р. гестапо заарештувало її керівника генерала Стефана Ровецького. Деякі польські партизанські угруповання були добровільно підпорядковані АК, хоч і представляли трохи відмінні політичні течії (на кшталт Батальйонів Хлопських); інші ж відмовлялися визнавати керівництво АК (як-от радикально праві Національні збройні сили). Попри те, що польський еміграційний уряд у Лондоні був законним і визнаним західними союзниками, його влада на Волині була обмеженою. Робота волинських поляків у німецькій адміністрації стала несподіванкою для представників уряду, яким ніяк не вдавалось відмовити їх від вступу до німецької поліції.

Українська ситуація була ще гіршою. Вони не мали держави, яка могла б створити офіційну армію, і лише крайні праві заявляли про свою діяльність у цій царині. Швидкі та драматичні зміни в політичному представництві українського громадянського суспільства стали визначальними для розвитку подій після 1943 р. Як уже згадувалось, у міжвоєнній Польщі терористична ОУН була значно меншою організацією, ніж демократичне УНДО. Проте після того як УНДО та інші українські політичні партії припинили своє існування під час війни, саме ОУН залишилась єдиною політичною організацією в Західній Україні. Навесні 1941 р. вона розкололась надвоє: з'явились ОУН(Б) (Бандери) та ОУН(М) (Мельника). Частина під проводом Мельника об'єднала старших та освіченіших людей; Степан Бандера очолив групу молоді, що прагнула рішучих дій. Із протистояння мельниківців та бандерівців у 1940–1941 рр. ОУН(Б) вийшла провідною національною організацією. Однак після того як вона перемогла ОУН(М) у братовбивчій війні, нацисти обезголовили ОУН(Б). Після проголошення ОУН(Б) незалежності України у Львові в червні 1941 р. німці заарештували Бандеру, а в 1941–1942 рр. вони знищили майже чотири п'ятих керівної верхівки ОУН(Б). У результаті в 1943 р. найвпливовішим виразником українських політичних прагнень була радикально налаштована частина терористичної організації, створена на зразок воєнізованої таємної групи, на чолі якої стояла переважно недосвідчена молодь[298].