Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999
- Автор: Снайдер Тимоті
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-245-4, 978-0-300-10586-5
- Переводчик: Антон Котенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999». Краткое содержание книги:
Після нападу Німеччини на Радянський Союз у 1941 р. це винищення еліти збіглося з мілітаризацією українського та польського громадянського суспільства. Під час війни в обох випадках політичні інституції, як-от партії чи уряди, втратили функції владних структур; їм на зміну прийшли військові організації — партизанські армії чи місцеві загони самооборони[297]. Хоча Армія Крайова й була добре організованою, її командування залишалося слабкою ланкою. У червні 1943 р. гестапо заарештувало її керівника генерала Стефана Ровецького. Деякі польські партизанські угруповання були добровільно підпорядковані АК, хоч і представляли трохи відмінні політичні течії (на кшталт Батальйонів Хлопських); інші ж відмовлялися визнавати керівництво АК (як-от радикально праві Національні збройні сили). Попри те, що польський еміграційний уряд у Лондоні був законним і визнаним західними союзниками, його влада на Волині була обмеженою. Робота волинських поляків у німецькій адміністрації стала несподіванкою для представників уряду, яким ніяк не вдавалось відмовити їх від вступу до німецької поліції.
Українська ситуація була ще гіршою. Вони не мали держави, яка могла б створити офіційну армію, і лише крайні праві заявляли про свою діяльність у цій царині. Швидкі та драматичні зміни в політичному представництві українського громадянського суспільства стали визначальними для розвитку подій після 1943 р. Як уже згадувалось, у міжвоєнній Польщі терористична ОУН була значно меншою організацією, ніж демократичне УНДО. Проте після того як УНДО та інші українські політичні партії припинили своє існування під час війни, саме ОУН залишилась єдиною політичною організацією в Західній Україні. Навесні 1941 р. вона розкололась надвоє: з'явились ОУН(Б) (Бандери) та ОУН(М) (Мельника). Частина під проводом Мельника об'єднала старших та освіченіших людей; Степан Бандера очолив групу молоді, що прагнула рішучих дій. Із протистояння мельниківців та бандерівців у 1940–1941 рр. ОУН(Б) вийшла провідною національною організацією. Однак після того як вона перемогла ОУН(М) у братовбивчій війні, нацисти обезголовили ОУН(Б). Після проголошення ОУН(Б) незалежності України у Львові в червні 1941 р. німці заарештували Бандеру, а в 1941–1942 рр. вони знищили майже чотири п'ятих керівної верхівки ОУН(Б). У результаті в 1943 р. найвпливовішим виразником українських політичних прагнень була радикально налаштована частина терористичної організації, створена на зразок воєнізованої таємної групи, на чолі якої стояла переважно недосвідчена молодь[298].
Саме ця ослаблена ОУН(Б) під проводом Миколи Лебедя, а згодом Романа Шухевича, здійснювала в 1943 р. чистки волинських поляків. Хоча навіть на той час ОУН(Б) не була ані першим, ані єдиним виразником української політики на Волині, де існувало ще дві українські партизанські армії: автентична УПА Тараса Бульби-Боровця, найдосвідченішого серед партизанських керівників, що відмовився від практики масових етнічних чисток як засобу розв'язання польського питання[299], та загони ОУН(М), що, як вже зазначалося, воювали з ОУН(Б). До початку 1943 р. ОУН(Б) зламала опір обидвох супротивників і залучила їхніх вояків до власної УПА. Тим часом партизани, наближені до ОУН(Б), вбили десятки тисяч українців за їх імовірний зв'язок із Боровцем чи Мельником. Хоча ніхто ще не досліджував цього питання, але видається, що в 1943 р. УПА вбила стільки ж українців, скільки й поляків[300]. Готовність ОУН(Б) зраджувати та нападати зненацька на своїх українських суперників, успішне залучення до співпраці колишніх поліцаїв та привабливість радикальних цілей цієї організації для місцевої молоді перетворили в 1943 р. ОУН(Б) на провідну силу на Волині.
Отже, лише одна група українських партизанів хотіла очистити Волинь від поляків. Вона з'явилась під час світової війни й завдячувала своїм успіхом особливостям польської військової поразки, геноциду та руйнуванню громадянського суспільства. У квітні 1943 р., коли голова ОУН(Б) Микола Лебедь запропонував «очистити всю повстанську територію від польського населення», акцію, що абсолютно змінила українсько-польські відносини, йому було лише тридцять три роки[301]. Незріла національна тактика Лебедя, молодої людини, визначальним досвідом якої був геноцид, зумовила подальший перебіг подій на Волині та заклала підгрунтя для українсько-польської війни. Проте, хоча війна й сприяла певним групам та стратегіям, слід зауважити, що в 1943 р. доленосні рішення приймали саме керівники ОУН(Б) і ніхто, крім них. Доцільність прийнятих рішень визначалась стратегією, розробленою певними особами для конкретної ситуації.
297
Див.: Gross. Polish Society under German Occupation. — p. 133–139.
298
Цей розкол прискорило вбивство силами НКВС лідера ОУН Євгена Коновальця в 1938 році. Убивця Павел Судоплатов стверджує, що розкол ОУН був у намірах Сталіна. Див.: Sudoplatov Pavel, Anatoli Sudoplatov. Special asks. — Boston: Li le, Brown, and Co., 1995. — p. 7–29. Див. також: Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж, Нью-Йорк, Львів, 1993. — с. 81–85, 283–284; Motyl Alexander. he urn o the Right. — Boulder, Colo.: East European Monographs, 1980. — p. 138ff.
299
Пор.: Лебедь Микола. Українська повстанська армія. — Дрогобич: Відродження, 1993. — с. 53; Бульба-Боровець Тарас. Армія без держави. — Львів: Поклик сумління, 1993. — с. 272; Балей Петро. Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року. — К.: Текна А/Т, 1996. — с. 141.
300
Взяти хоча б звіт служби безпеки УПА, де йдеться про страчених в одному невеличкому волинському військовому окрузі протягом одного місяця. Там згадується про 110 жертв, з яких щонайменше 68 були українцями. Див.: Літопис УПА. Нова серія. — т. 2. — с. 312.
301
Пропозиція Лебедя цит. за: Балей. Фронда Степана Бандери. — с. 141. Див. також: Сергійчук Володимир. ОУН-УПА в роки війни. — К.: Дніпро, 1996. — с. 289.