Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999
- Автор: Снайдер Тимоті
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Дух і літера
- ISBN: 978-966-378-245-4, 978-0-300-10586-5
- Переводчик: Антон Котенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999». Краткое содержание книги:
Маргіналізація українців у легальній політиці вражала. Хоча третина польських громадян належала до національних меншин, жоден їхній представник ніколи не був міністром у жодному польському уряді (або воєводою на місцевому рівні). Лише кілька провідних політиків серйозно сприймали національні прагнення українців чи інших меншин, а спроби кооптувати українську еліту, пропонуючи їм привабливі альтернативи націоналізмові та комунізмові, були поодинокими. Комуністична партія Західної України була нелегальною від самого свого заснування у 1923 р., а діяльність приховано прокомуністичного Українського селянсько-робітничого союзу (Сельробу) була заборонена на початку 1930-х рр. Членство в цих партіях вважалось злочином, бо вони підважували польську державність, але їх заборона не вирішила проблему лояльності партійних прихильників. Головною організацією українського політичного життя було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Хоча його члени загалом вважали Українську РСР певним етапом у творенні української держави, їхнє захоплення Радянським Союзом зменшилося після звісток про чистки та голод у радянській Україні. Приблизно з 1935 р. УНДО підтримувало польську державність. Його нова політика співпраці з владою завжди була під загрозою провалу через польські репресії, навмисне провоковані ОУН, яка вбивала польських чиновників. Наприкінці 1930-х рр., після смерті Пілсудського, польська держава з набагато більшим завзяттям повернулася до політики «національної асиміляції». Насильницька пацифікація, публічні побиття та спалення церков допомогли ОУН поширити передбачення прийдешньої війни між націями.
Однак навіть у 1939 р. це все ще було політичним посланням, а не описом соціальної реальності. Український тероризм і польська відповідь зачепили лише частину населення, залишаючи широкі сфери незадіяними. Діячі ОУН вважали, що всі україномовні громадяни Польської Республіки вже мали, або набували, виняткову національну ідентичність. Подальші події схилили і прибічників, і ворогів українського націоналізму до думки, що Галичина та Волинь були у 1920–1930-х рр. батьківщиною українців із виразними національними поглядами. Проте, як ми вже бачили, набагато більше українців схилялися до соціалізму, аграризму та націонал-комунізму, ніж до інтегрального націоналізму ОУН. Не існувало жодного очевидного зв'язку між ідеологією експатрійованих ветеранів війни та незадоволених інтелектуалів і прагненнями 95% україномовного населення, що працювали на землі; не було також помітно ознак кінця москвофільської традиції, і навіть Голодомор у радянській Україні не похитнув надій багатьох місцевих українських діячів на те, що одного дня Росія принесе їм соціальне визволення. Львів залишався центром українського націоналізму, але головними його мовами були польська та їдиш. Навіть багато українців з міст і містечок міжвоєнної Польщі не були зацікавлені в національній політиці, а також не мали чіткого розуміння національної ідентичності. Багато з тих, хто чітко усвідомлювали себе українцями, не робили з цього висновку, що ідентифікація з українською спільнотою має збігатися з лояльністю до української держави. У 1920–1930-х рр. з'явилася низка негативних асоціацій: земельний голод і релігійні переслідування були вперше пов'язані із польською владою. Водночас націоналістична директива ОУН — українська держава лише для етнічних українців — була далекою від популярності. Її визнання вимагало тотальної війни, яка знищила б польську державу, спотворила б ідею права, зруйнувала б місцеві спільноти й надала б найгірші приклади для наслідування. Ці події є темою наступних розділів.
Наразі заакцентуймо простий факт: міжвоєнна Польща мала сотні слабко контрольованих державою спільнот, члени яких, знаючи, хто — поляк, а хто — українець, вважали своє село чи округу важливішими за будь-яку більшу націю. Яскравим прикладом, до якого ми ще повернемось, було галицьке село Добра Шляхетська. Тут україномовна шляхта володіла землею й відігравала провідну роль. Три православні брати, ушляхетнені королем Польщі на початку XV ст., започаткували традиції, в яких лояльність до польської влади була поєднана з опором будь-якій спробі обмежити місцеву автономію. Їхні нащадки були включені в кожний польський реєстр шляхти і зберегли свою позицію в австрійській Галичині XIX ст. У міжвоєнній Польщі україномовні шляхтичі Доброї все ще мали багатство та статус, захищаючи ліси, якими вони колективно володіли, пропонуючи своїх доньок як привабливу партію полякам з-за меж села. Місцеві поляки відвідували греко-католицькі служби й розмовляли на людях українською. Єврейські родини Доброї були шинкарями та крамарями. У 1939 р. Добра не була ані українською, ані польською, ані українсько-польською. Вона була місцевою галицькою реальністю, що, перебуваючи на межі національної модерності, про яку піде мова в наступних розділах, зберігала також сліди попередніх ідей національності, давніх концепцій політичного ладу, над якими час був не владний.