Трилогія смерті

На нас знову цитьнули.

Над могилою говорив якийсь актор, тоді священик і равин, а потім хор Голла Джонсона з Першої баптистської церкви на Сентрал-авеню пробрався між надгробками, став гуртом і заспівав «Великий день почався зранку», «У блаженстві спочивай» і «Милий Боже, прихисти мене по смерті». То були голоси, які я чув ще в кінці тридцятих у «Зелених пасовищах»: під їхній супровід Роналд Колмен перевалював через засніжені гірські верховини й спускався у долину Шангрі-Ла, а потім стояв на білих хмарах серед нив Господа Бога. І тепер, коли вмовк цей осяйний спів, я був переповнений почуттями, безмірно зрадуваний, і сама Смерть ніби вбралася в нові, сонячні шати вічності, колібрі повернулася до надгробних квітів по солодкий нектар, а бабка шаснула вниз, зазирнула мені в обличчя й полетіла собі далі.

— Хотів би я, щоб і мене провели з цього світу таким співом, — сказав Крамлі, коли ми йшли з кладовища, і Генрі між нами. — Боже мій, ото б бути самому тим хором! Ніяких грошей не треба, коли вмієш так співати.

Та я дивився на Генрі. Він відчув мій пильний погляд.

— Тут така штука, — мовив Генрі. — Він і далі приходить. Той містер Гниляк. Ви думали, з нього досить, еге ж? Ні, він не вситився скоєним і не може спинитись. Жахати людей — то йому наче ласий шматок з’їсти. Лиходійство — його улюблена розвага. Чужий біль — це те, чим він живе. Тепер він хоче запопасти старого Генрі, як запопав інших. Та я більш не дамся!

Крамлі слухав його цілком серйозно.

— Якщо той містер Гниляк з’явиться знову…

— Я зателефоную вам, immediatement.[31] Він никає коридорами, спиняється біля кімнат. Учора крутився під дверима Фанні. Поліція почепила свій замок й опечатала їх, правильно? А той сучий син там стовбичив, і я його нагнав. Він, звісно, боягуз. Зброї в нього немає, ото тільки никає і дивиться, як би підставити ногу сліпому чоловікові, щоб той загримів зі сходів на самий низ. «Гей, Гниляку! — гукнув я. — Ану згинь!»

— Зателефонуйте нам, — сказав Крамлі. — Одвезти вас додому?

— Дякую, мене привезла котрась із тих старих ворон з нашого будинку, то вона й одвезе.

— Генрі… — мовив я і простяг руку.

Він одразу взяв її у свою. Так наче бачив, як я її подаю.

— А від мене який дух, Генрі? — спитав я.

Генрі нюхнув і засміявся.

— Героєм стати не так просто. Але ви станете.

Ідучи назад на узбережжя, ми з Крамлі побачили великий лімузин, що промчав повз нас зі швидкістю сімдесят миль на годину, немовби чимдуж тікаючи від кладовища з його квітами. Я помахав рукою і тукнув.

Констанс Реттіґан і не озирнулася. На кладовищі вона стояла десь збоку, загубившись у натовпі, і тепер гнала додому, сердита на Фанні за те, що вона покинула нас усіх, а може, й на мене — за те, що я, сам не знаючи як, приніс Смерть.

Лімузин зник у білясто-сизій хмарі вихлопних газів.

— Колісниця, повна гарпій і фурій, — зауважив Крамлі.

— Ні, — сказав я, — всього-на-всього нещасна жінка, що поспішає сховатися від людей.