Нескінченна історія

Він повернувся до печери.

Світло в світильниках тепер ледь жевріло, воно судомно здригалося і тріпотіло. Хлопець підійшов до лева, обняв його за могутню шию і притулився обличчям до його голо­ви.

Тепер уже навіть очі звіра були чорними і мертвими - застиглими, наче скеля. Ґраоґраман закам’янів. Вогонь у світильниках востаннє спалахнув і згас. Усе огорнула глуха безпросвітна темрява, як у могилі.

Бастіян гірко заплакав, і кам’яна лев’яча морда стала геть мокрою від його сліз. Далі він скрутився калачиком, умостившись між потужними лапами Ґраоґрамана, та так і заснув.

XV.

ҐРАОҐРАМАН, СТРОКАТА СМЕРТЬ

- О, повелителю, - почувся громоподібний левиний рик, - невже ти провів тут цілісіньку ніч?

Бастіян підхопився і протер очі. Він сидів між лев’ячими лапами, велика голова звіра нависала над ним згори, і в Ґраоґрамановому погляді застиг подив. Його шкура все ще була чорна, як скеля, на якій він спав, зате очі світилися і яскріли. Світильники в печері знову палали.

- Ах, - пробурмотів Бастіян, він ледве спромігся на слово, - я вже був подумав, що ти вмер і закам’янів.

- Так воно і було, - відповів лев. - Я засинаю і вмираю щодня, коли западає ніч, але зранку знов оживаю і проки­даюся.

- Я вже був подумав, що ти вмер назавжди, - спробував пояснити йому Бастіян.

- Воно завжди так і є - я щоразу вмираю назавжди, - загадково відказав Ґраоґраман.

Він підвівся, потягнувся, а тоді почав метатися пече­рою туди й звідти, достоту як справжнісінький лев. Його вогненна шерсть сяяла дедалі яскравішими барвами, їхні відблиски мерехтіли на лискучих мозаїчних поверхнях пі­длоги, колон і стін. Зненацька він зупинився і подивився на хлопця,

- Невже ти через мене плакав?

Бастіян мовчки кивнув.

- Тоді ти дійсно єдиний і ще раз єдиний, - мовив лев. - Тому що ти не тільки єдиний, хто спав поміж лапами Стро­катої Смерті, але й єдиний, хто оплакував цієї Смерті смерть.

Бастіян подивився на лева, який знову, мов нічого і не було, забігав печерою - з кінця в кінець, а тоді нарешті тихо запитав:

- Ти завжди сам?

Лев знову зупинився, та цього разу уже не дивився на Бастіяна. Ба більше, він навіть відвернувся від хлопця, а тоді повторив за ним своїм грімким голосом:

- Завжди сам... Сам...

Це слово відбилося в печері багатоголосим відлунням.

- Пустеля моє царство; пустеля - моє творіння. Куди б я не пішов, де б не опинився, все навколо мене перетворю­ється на пустелю. Я несу її в собі. Я сам весь із смертонос­ного вогню. То хіба в мене може бути інша доля, аніж без­настанна самотність?

Бастіян мовчав.

- Ти, володарю, - продовжував лев, підступаючи До хлопця і зазираючи йому в обличчя своїми палахкотливи­ми очима. - Ти, що носиш Знак Дитинної Царівни, може, хоч ти даси мені відповідь: чому я мушу вмирати, коли на­дходить ніч?

- Щоби в Пустелі Барв міг вирости Перелин, Нічний Ліс, - сказав Бастіян.