Нескінченна історія

- Так, повелителю, саме так воно і сталося б, навіть якби я цього зовсім не хотів, навіть якби мені самому піз­ніше довелося про це шкодувати. Насправді ти - перший і єдиний, хто коли-небудь розмовляв зі мною.

Бастіян взяв у руку Знак.

- Дякую, Місяцівно! - тихо промовив він.

Ґраограман знову підвівся і подивився на Бастіяна зго­ри вниз.

- Здається, повелителю, нам є про що поговорити. Мо­жливо, я зміг би розкрити тобі таємниці, яких ти не знаєш. Можливо, і ти зумів би розгадати загадку мого існування, приховану від мене.

Бастіян кивнув.

- Але спершу, якщо тільки це можливо, я би залюбки чогось напився. Мене жахливо мучить спрага.

- Корюсь, бо я - твій слуга, - відповів Ґраоґраман. - Чи не хочеш перепочити, повелителю, сісти мені на спину? Я понесу тебе до свого палацу, і там ти знайдеш усе, що потрі­бно.

Бастіян видерся на левову спину. Двома руками міцно вхопився за гриву, її пасма трепетали, немов язики по­лум’я. Ґраоґраман повернув до нього голову.

- Тримайся як слід, повелителю, бо з мене добрий бі­гун. І ще про одну річ хочу тебе попросити, повелителю. Доки ти тут, у моєму царстві, та ще й поруч зі мною, - обіцяй, що ніколи і нізащо, якою б не була причина, ти ні на мить не знімеш Клейнод, що тебе захищає!

- Обіцяю, - сказав Бастіян.

Тоді лев кинувся бігти. Спершу поволі - плавно і вели­чно, а тоді дедалі швидше і швидше. Не тямлячись від за­чудування, спостерігав Бастіян за тим, як на кожному но­вому піщаному пагорбі шерсть і грива лева змінювали за­барвлення - воно неодмінно ставало таким самим, як колір піску. Тим часом Ґраоґраман просувався вперед велетенсь­кими стрибками, з дюни на дюну, майже не торкаючись землі своїми могутніми лапами. Його шерсть змінювала колір усе швидше і швидше, врешті-решт Бастіянові заме­рехтіло в очах, і він почав бачити всі барви нараз, так ніби велетенський звір раптом перетворився на опал, що мі­ниться всіма барвами веселки. Довелося замружити очі. Пекельно гарячий вітер свистів у вухах і рвав із нього плащ, що розвівався за плечима. Він відчував, як напру­жуються м’язи Ґраоґрамана, чув дивний запах його пишної гриви: вона пахла різко і гостро, дико і збудливо. З Бастія- нових грудей вирвався крик тріумфу, пронизливий, наче клекіт хижого птаха, і Ґраоґраман відловів на цей крик ри­ком, від якого задвигтіла пустеля. Нараз вони стали єди­ним цілим, хоч якою великою була відмінність між ними. Бастіян немовби сп’янів. Він отямився лише тоді, коли по­чув, як Ґраоґраман мовив:

- Ми прибули, повелителю. Чи не хотів би ти трохи перепочити?

Бастіян зіскочив із лев’ячої спини на пісок. Перед со­бою вів побачив посічену ущелинами чорну скелясту гору - хоч, може, то були руїни якоїсь стародавньої споруди? Він не зміг би цього сказати напевне, бо кам’яні брили, які ле­жали напівзасипані різнобарвним піском або ж утворювали щось на кшталт арок і брам, стін, колон і терас, були всу­ціль вкриті такими глибокими розколинами і тріщинами, такі вивітрені, що, здавалося, піщані бурі з правіку шліфу­вали краї і нерівності, виступи і ребра цих брил.

- Це, повелителю, - долинув до Бастіяна голос лева, - мій палац і моя гробниця. Заходь, я вітаю у цих стінах тебе - першого і єдиного Ґраоґраманового гостя.