Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Січові Стрільці з свого боку також намагалися не допустити виконання вироку над П. Болбочаном. Є. Коновалець клопотався перед прем’єр-міністром про його скасування і проведення більш ретельного слідства в цій справі. «Я був і є тієї думки, — писав він пізніше у своїй праці «Причинки до історії української революції», — що навіть коли треба було присудити отамана Болбочана на розстріл, то після суду треба було помилувати його, взявши до уваги раніші його заслуги для УНР» 337.
Це не була поодинока позиція серед професійних військовиків-галичан. О. Назарук у своєму записнику ретельно занотував перебіг наради старшин Січових Стрільців з начальником штабу Дієвої армії УНР А. Мельником від 20 червня 1919 р., на якій серед інших питань обговорювалась і справа П. Болбочана. А. Мельник висловлювався проти розстрілу, вважаючи, що він може серйозно зашкодити боєздатності Запорізького корпусу. За його словами, козаки та старшини цього підрозділу через брутальне й несправедливе поводження з П. Болбочаном втратили свої симпатії до проводу Дієвої армії. При цьому було констатовано, що після того, як «отаман Коновалець заявився проти розстрілу Болбочана», це стало однією з причин «неохоти до Січових Стрільців» 338.
Згодом на еміграції набули розголосу спогади І. Вислоцького — колишнього старшини Січових Стрільців та співробітника військової спецслужби Української Галицької Армії, - які підтвердили намір галичан звільнити командира запорожців.
І. Вислоцький одержав доручення від полковника Є. Коновальця «віднайти „польовий суд", що судив полковника Петра Болбочана, роззброїти сторожу, а полковника Болбочана разом зі „суддями“ і судовими актами доставити до команди корпусу С. С.». На випадок, якщо ця акція зазнає поразки, І. Вислоцький мав «податися за річку Збруч до УГА». Проте, він прибув на ст. Балин вже після страти засудженого. Оскільки прокурор, за його словами, втік до денікінців, він заарештував лише одного суддю, якого передав разом із матеріалами суду до штабу Начальної команди УГА 339.
Інформація старшини Січових Стрільців про катування, які застосовувалися до засудженого в ході слідства, набула особливої ваги. Б. Мартос, зокрема, заперечує свідчення І. Вислоцького про тортури, яким був підданий П. Болбочан 340. Детальну розповідь цього старшини УГА на зібранні членів української громади в Подєбрадах подає С. Цап. І. Вислоцький повідомив, що після того, як він прибув на ст. Балин і дізнався про страту П. Болбочана, він наказав розкопати могилу, аби засвідчити документально, що перед розстрілом підсудного катували. З цією метою було зроблено декілька фотографій з тіла страченого 341.
Я. Штендера, аналізуючи джерела, в яких висвітлюються останні хвилини життя П. Болбочана, приходить до висновку, що навіть смерть полковника «лишилась контраверсійним моментом» 342.
Однак кулі, які принесли спокій душі полковника, не поставили крапку в його слідчій справі.
Продовження слідства
Розстріл П. Болбочана не припинив слідство у справі спроби військового перевороту, яка нібито мала місце. Навіть більше — воно набрало нових обертів. 5 липня 1919 р. голова Директорії С. Петлюра затвердив закон про покладення на державну слідчу комісію, створену з приводу розслідування «подій повстання 29 квітня 1919 р.», нового завдання — розслідування справи полковника П. Болбочана (Док. № 44). Продовження слідства свідчило, що представники влади були незадоволені відсутністю доказів державної зради та суттєвих свідчень проти осіб, яких вони звинувачували.
Перше засідання з цього питання комісія провела 12 липня 1919 року в Кам’янці-Подільському під головуванням П. Христюка. До її складу входили також В. Лихопой та О. Чехович і секретар комісії — Я. Кривицький (Док. № 45).
Отже, Директорія та уряд ототожнювали дії полковника П. Болбочана з повстанням В. Оскілка 29 квітня 1919 р., хоча в перших не було конкретного протидержавного змісту.
Насамперед увагу комісії привернули один з активних діячів УПСС М. Білінський та член УДХП М. Чудінов (Богун), які в момент видання закону про нові повноваження державної слідчої комісії під керівництвом П. Христюка ще перебували в Кам’янець-Подільській в’язниці. Інші підозрювані були недосяжними для слідчих дій. Однак перший департамент Міністерства юстиції надіслав комісії повідомлення про звільнення обох заарештованих та повідомив, що М. Чудінов (Богун) уже на свободі, а щодо М. Білінського, то 9 липня 1919 р. було представлене клопотання прокуророві Камянець-Подільського окружного суду (Док. № 46) про його звільнення. Вина обох у справі підготовки державного заколоту не була доведена. Вони настійливо писали заяви до правоохоронних установ про свою непричетність до справи, а М. Білінський на знак протесту проти безпідставних звинувачень оголосив голодування 343. Зрештою, він був також звільнений. Як свідчить С. Цап, М. Білінський одержав від Головного отамана роз’яснення, що арешт був «міжтіартійним непорозумінням». Саме тому він категорично відмовився від чергового підвищення у ранзі, яке йому було запропоноване майже одночасно із звільненням з в’язниці 344. Іронією долі можна вважати той факт, що цей талановитий військовий, після звинувачень у справі П. Болбочана та місячного перебування у в’язниці, у 1920–1921 рр. очолював Міністерство внутрішніх справ УНР.