Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

ВАПЛІТЕ приваблювала найамбітніших письменників того часу, бо уособлювала якість, а не якісь націоналістичні погляди. Юрій Смолич, радянський письменник, старанно пояснюючи, як він міг приєднатися до ухильників із ВАПЛІТЕ, заявив, що зробив це просто тому, що ВАПЛІТЕ була єдиною альтернативою українському провінціалізму Просвіти та авангардній риториці російської групи «На посту»[558]. Члени ВАПЛІТЕ поділяли радше не спільну естетику, а спільне прагнення створювати щось естетично цінне. Вони не були прихильниками «мистецтва заради мистецтва», як закидали їм опоненти. Вони були віддані марксизму, і для них бачення художньої чистоти як самодостатнього ідеалу мало надто відчутний присмак «буржуазного ідеалізму», щоб вони на таке пристали. Вони сподівалися зробити своє мистецтво «відповідним» — у тому значенні цього слова, в якому його використовували в їхній країні, але розуміли, що перш ніж мистецтво стане політично функціональним, воно мусить стати цінним як мистецтво.

Микола Куліш, талановитий драматург, що був президентом ВАПЛІТЕ протягом останнього року її існування, написав драматичну трилогію, в якій досліджував дилему радянської націоналістичної політики. Перша й найвідоміша п’єса циклу «Народний Малахій» відродила традиційний образ юродивого, божевільного пророка, чия очевидна навіженість дарує йому волю оголошувати болючу правду, про яку ніколи не сказали б «здорові» люди. Головний герой — Малахій Стаканчик, колишній листоноша, що шукав можливості втекти від революції, «замурувавшись у чулані». Він просидів там два роки, начитався більшовицької літератури, і під час непу, уявляючи себе реформатором, відправив свої проекти на розгляд уряду. Метою одного з проектів було вирішити основну проблему українського комунізму, провести «негайну реформу Людини і в першу чергу українського роду» і «реформу української мови з погляду повного соціалізму»[559]. Він дістає бюрократичну відповідь, що його проект узято до розгляду. Малахій Стаканчик вирушає на зустріч із головою уряду, проте це завершилося для нього божевільнею, де він проповідував про реформи іншим пацієнтам. Він проголосив себе народним комісаром Малахієм, скорочено — «Нармахнар». Він утікає, щоб проповідувати про реформи робітникам фабрики та, зрештою, повіям у борделі. Його пригоди стали інструментом сатири на життя радянської України, оскільки він мандрує країною як Дон Кіхот революції[560]. Останню п’єсу трилогії — «Патетичну сонату» — не могли поставити в Україні через спротив офіційної критики. Куліш домовився про російський переклад для постановки в Москві, де п’єса мала такий успіх протягом свого тримісячного показу, що було важко навіть купити квитки на неї[561]. Як лідер ВАПЛІТЕ Куліш у спробах захистити літературу від мракобісся був не менш вольовим, ніж Хвильовий. Якось у відповідь на закиди Володимира Коряка, офіційного критика й натхненника Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, сформованої для обмеження впливу ВАПЛІТЕ, Куліш розглянув його звинувачення й поцікавився, чи вони часом виходять не від прокурора, а саме від того, хто називає себе літературним критиком[562].