Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
Концентрувати увагу — тобто навчати їх. Це означало звертатися до таких «попутників», як Зеров, що були готові надати свої знання у розпорядження цієї нової інтелігенції. І це означало відмову від масовизму, що ігнорував би таке навчання[547].
Причиною проблем Хвильового стала остання частина статті, написана як запізнілі міркування у відповідь на брошуру такого собі Костя Буревія. Фінальна частина називалася «Московські задрипанки» й починалася із цитати Віссаріона Бєлінського, радикального російського літературного критика XIX століття, де було зроблено акцент на тому, що поети Росії могли вибирати між власною та європейською історією, і висловлено припущення, що «Малороссия» породила б поезію лише в тому разі, якби найкраща частина її народу обміняла свої місцеві тропаки та гопаки на французьку кадриль[548]. Хвильовий стверджував, що ті, хто прагнув наслідувати російський шаблон літературного життя, намагалися запозичити речі, які Бєлінський відкинув уже давно. Не йшлося про те, чи породжувала Росія талановитих письменників; Хвильовий визнавав, що так. Однак українські реалії ставили для своїх письменників інші завдання, ніж ті, що їх Росія вимагала від свого мистецтва. Україна була молодою нацією з молодою літературою, і як нація вона була така сама незалежна, як і Росія. Ця незалежність не означала, що варто ставити під сумнів політичні зв’язки між Україною та Росією, а давала змогу українській літературі йти власним шляхом розвитку. У часто цитованому уривку Хвильовий заявив:
Отже, оскільки наша література стає нарешті на свій власний шлях розвитку, остільки перед нами стоїть таке питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти курс?
У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень. Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування. Отже, вигодовувати на ній наше молоде мистецтво — це значить затримати його розвиток. Ідеї пролетаріяту нам і без московського мистецтва відомі, навпаки — ці ідеї ми, як представники молодої нації скоріш відчуємо, скоріш виллємо у відповідні образи. Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми…[549]
Хвильовий стверджував: те, що знав Бєлінський понад півстоліття тому, було правильним — культуру треба переймати з Європи. Однак для України спроба досягнути цієї європейської культури через російське мистецтво означала би вічне культурне підпорядкування.
За місяць після публікації уривка втрутився сам Сталін — із листом до Кагановича та ЦК КП(б)У[550]. Хвильовизм було засуджено поряд із шумськизмом як маніфестацію «буржуазного націоналізму», тобто як загрозу єдності радянської держави. У червні 1926 року пленум ЦК КП(б)У звинуватив Хвильового в дев’яти окремих ухилах — від «відновлення теорії боротьби двох культур» до поширення ідеї українського фашизму[551]. Хвильовий написав четвертий памфлет, який не було опубліковано, окрім фрагментів, поданих так, щоб звинуватити автора в неприпустимому ухилі. У цій останній роботі, відомій лише у фрагментах, Хвильовий пояснює свій спротив впливу російської культури. У ній він змалював Москву як всесоюзний центр міщанства (особливого російського типу філістерства), у якому комунізм існував лише як оазис. Він писав, що причиною цього була історія Москви та її традиція відсталості. Якщо Україна матиме власну радянську культуру, це не означає, що ця культура перестане бути комуністичною і пролетарською, стверджував він, — вона буде просто відмінною, як Україна відмінна від Росії[552]. У цих його аргументах було виявлено загрозу «буржуазної контрреволюції». Важко зрозуміти, в чому вона полягала, але з чим така позиція однозначно була несумісна — то це з унітарною державою того типу, яку хотів збудувати Сталін, і для декого це теж сприймалося як «загроза буржуазної контрреволюції».
Обсяг книжки не дозволяє належно описати рух, духовним провідником якого був Хвильовий. Можна лише його окреслити.
547
Там само. С. 3–6.
548
Автор переповів слова Бєлінського, які процитував Хвильовий, у протилежному значенні. Насправді Бєлінський до української мови та культури ставився зневажливо-шовіністично. Це на той час було широко відомо. Тому для української (у традиційному для того часу визначенні — «малоросійської») культури та, зокрема, поезії, він вбачав лише одну нішу — «трепака і гопака», тобто категорично не приймав можливість її становлення й рівноправності з російською чи європейськими культурами. Згадані слова Бєлінського: «Что же касается малороссиян, то смешно и думать, чтоб из их поэзии могло теперь что-нибудь розвиться. Двинуть ее (малороссийскую поэзию) возможно только тогда, когда лучшая, благороднейшая часть малороссийского населения оставит французскую кадриль и снова примется плясать трепака и гопака». Власне, саме через таку антиукраїнську спрямованість цих слів демократичного, здавалося б, діяча, що був у пошані в літераторів 1920-х рр. ці слова й було процитовано. Адже вчитися в Бєлінського закликав Кость Буревій, із яким М. Хвильовий дискутував. Про те, що саме характерна для російської літератури антиукраїнська спрямованість була підставою для цитування, свідчать і перші рядки памфлета Хвильового, які йдуть після наведення вислову Бєлінського: «Цією красномовною і пікантною цитатою ми зовсім не думаємо обвинувачувати Бєлінського в шовінізмі, ми цим хочемо підкреслити, якою ненавистю до української поезії просякнуто було ту літературу, що в неї радять нам учитись наші москвофіли». Інакше кажучи, ці слова Бєлінського були одним із аргументів Хвильового проти орієнтації «на Москву». — Прим. наук. ред.
549
Хвильовий, Микола. Апологети писаризму (До проблем культурної революції). Культура і побут (додаток до «Вісти ВУЦВК»), 1926. 21 березня. С. 8. Виділення за оригіналом.
550
Див. три попередні розділи.
551
Гірчак уклав список ухилів на основі постанови червневого пленуму (Гирчак, Евгений Ф. На два фронта в борьбе с национализмом / Пер. с украинск. с пред. Н. А. Скрыпника. Москва; Ленинград : Гос. изд-во, 1930. С. 50.): «1. Орієнтація української пролетарської літератури, а так само і всього культурного розвитку України, на капіталістичну Европу („Геть від Москви!“,„Якнайдалі від Москви!“,„Дайош Европу!“). 2.Теорія боротьби двох культур в її українсько-шовіністичній модифікації. 3. Обстоювання і обґрунтовування теорії капіталістичного відродження нації. 4. Бльокування з українськими буржуазно-націоналістичними елементами (неоклясики) і перехід до єдиного національного фронту. 5. Нерозуміння ролі пролетаріяту, як активного чинника й активного керівника та творчого учасника в культурному будівництві на Україні. 6. Так звана теорія „азіятського ренесансу“, теорія циклічности (Шпенґлер), що за нею на Україну покладається месіянську ролю — стати на чолі цього «азіятського ренесансу». 7. Троцькізм у політиці. 8. Проповідь ідеології українського фашизму.» Ці ідеї, на думку Гірчака, було розвинуто «під впливом класових сил, ворожих до нас», і вони забруднювали комунізм українським шовінізмом неокласичних поетів. (У нашому виданні цитату подано за українським оригіналом: Гірчак Є. На два фронти в боротьбі проти націоналізму. Збірник статтей 1926–1931 рр. Харків : Партвидав «Пролетар», 1932. С. 50. — у дужках прим. наук. ред.)
552
Див: Лавріненко, Юрій. Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933: Поезія-проза-драма-есей. Париж, 1959. С. 830–831.