Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933
- Автор: Мейс Джеймс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавничий Дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-31-7
- Переводчик: Максим Яковлєв
- Жанр: История
Электронная книга - «Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933». Краткое содержание книги:
Якби рівень дискусії залишився в цій малоцікавій площині, Москва, ймовірно, не знайшла б жодних причин втручатися. Партійна влада в Україні, зрештою, могла вважати за свій обов’язок виголосити догану, щоб розборонити супротивників і забезпечити їхнє співіснування. У такій заяві вони б, найімовірніше, у руслі загальних принципів положення РКП 1924 року щодо літератури та її українського відповідника 1925-го, застерегли б, що жодна група не має монополії на правду і що тим, хто має відмінну думку, але загалом лояльний до влади, слід дати спокій.
Але остання стаття із циклу Хвильового змінила ситуацію, адже в ній було вповні розкрито його раніше лиш окреслене переконання, що культурна орієнтація на Європу означає свідому опозицію всім культурним впливам, які походять із Росії. Він опублікував її саме тоді, коли головні опоненти Сталіна в Росії рухалися в бік створення альянсу. Хвильовий міг не знати про ці московські інтриги. Якби він знав, то зрозумів би, напевно, що обрав для оприлюднення своїх переконань найбільш недоречний час.
Доти Хвильовий не сказав нічого образливого в бік Москви. Навіть його покликання на Європу були відносно невинними: «Европа» була для нього синонімом культурного відродження. Його опоненти могли не погоджуватися із таким ототожненням Європи й культури та переконувати, що й із постреволюційної російської літератури також можна щось взяти, — але вони загалом розуміли, що Хвильовий асоціював Європу з культурним розвитком, і не вбачали в цьому нічого відверто нелояльного до Москви[543].
Хвильовий почав останню частину своїх «Апологетів писаризму» з повернення до питання культурного розвитку. Основна проблема, з якою зіткнулися українські комуністи, на думку Хвильового, полягала в тому, як сприяти ідеологічному розвитку української нації і як здійснити українську культурну революцію. Можна було й не сподіватися жодних тривалих результатів, якби комуністи вдовольнилися створенням «тепличного мистецтва», що не спиралося б на життя народу. Тобто, організувати ідеологію національної преси та літератури таким чином, щоб гарантувати ідеологічну гегемонію пролетаріату. Проблема полягала в тому, що пролетаріат у жодному разі не міг бути ідеологічним гегемоном українського народу, якщо йому не вдалося освоїти українську культуру. Українській культурній революції не вдасться досягти бажаних наслідків, допоки пролетаріат не українізується. Тож Хвильовий написав: «Ми „требуем“ (по-українськи — „вимагаємо“) серйозно поставитись кому це слід до українізації пролетаріяту»[544]. Українізація була не лише результатом волі 30-мільйонної нації, а і єдиним виходом для пролетаріату заволодіти українською культурою в умовах відсутності соціальної основи для цієї культури, тобто українського пролетаріату[545].
Хвильовий також дав відповідь тим критикам, що звинувачували його в протиставленні «інтелігентського мистецтва» пролетарському мистецтву. Він зазначав, що марксизм розглядав інтелігенцію не як клас, а як залежний суспільний прошарок, що служить інтересам того чи іншого класу. Пролетаріат потребував цієї інтелігенції, особливо у сфері культури. Врешті-решт, як він стверджував, маси як такі не можуть творити культурного відродження; на це здатна лише їхня інтелігенція.
Отже тільки через свою інтеліґенцію ми організуємо ідеологічно літературні сили. Значить і всю нашу увагу ми мусимо концентрувати не на аморфній масі, а на кадрах молодої інтеліґенції…[546]
543
Див., наприклад, у: Щупак, С. Псевдомарксизм Хвильового. Життя і революція. 1925. № 12. С. 61–69. Щупак вказував на те, що Хвильовий ототожнював Європу з культурою, звинуватив його в пошуках культури та мистецтва заради них самих і намагався знайти в цьому свідчення націоналізму. Утім, без особливого успіху, оскільки це було звинувачення мимохідь і воно не підкріплювалося більш нічим у статті, основний сенс якої полягав у тому, що Хвильовий перейшов на бік дрібнобуржуазної інтелігенції.
544
Хвильовий, Микола. Апологети писаризму (До проблем культурної революції). Культура і побут (додаток до «Вісти ВУЦВК»), 1926. 21 березня. С. 1.
545
Там само. С. 1–3.
546
Там само. С. 4, виділення за оригіналом.