Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Путіну не вдалося свого часу створити в Грузії «п’яту колону», використовуючи той самий улюблений привід про «захист росіян». Грузинські росіяни воювали проти російської армії, і в списку 170 загиблих числяться — капрал Тамаз Нікітін з 2-ї піхотної бригади та молодший сержант Васілій Смірнов — із 3-ї піхотної бригади. І це тільки ті герої, у яких батьки були етнічними росіянами, і невідомо, у скількох були матері-росіянки. Або українки, або осетинки, або абхазки. У Грузії прізвище не важливе, якщо ти говориш грузинською і є професіоналом. Як колишній міністр освіти Грузії Дмітрій Шашкін або нинішній міністр охорони здоров’я Грузії — Давид Сергієнко.
Але Путін все-таки спробував використати «російську проблему». Під час війни в 2008 році, 14 серпня, телеканал «Россия» показав репортаж про те, як російські військові, які окупували Зуґдіді, «врятували 14 росіян». Текст репортажу телеканалу «Росія» своєю брехнею неабияк шокував жителів Грузії: «Абхазька столиця прийняла першу групу російських біженців з грузинського Зуґдіді. Вони вимушені були покинути свої будинки через утиски і знущання з боку місцевої влади. Це ще один сумний підсумок конфлікту, розв’язаного Грузією кілька днів тому. Біженцям із Грузії сьогодні й не віриться, що чують вони море, а не кулеметні черги по своїх будинках. Мешканці Зуґдіді — росіяни за національністю, але їм забороняли навіть говорити рідною мовою. Ввірвалися в їхні квартири і погрожували».
Про «врятованих росіян» репортажі показали, крім телеканалу «Россия», багато російських національних каналів — Перший канал, канал «Звезда». Через шість місяців, у лютому 2009 року, одна із «врятованих» російською армією, Олеся Нікобенко, втекла від своїх «рятівників», повернулася додому і розповіла, що сталося: «Кількох членів сім’ї схопили на мосту через Інґурі, на адміністративному кордоні між Гальським і Зуґдідським районами, коли вони проводжали своїх гостей. Сім’ї російського походження були захоплені через їхню національність. Цих заручників утримували в Сухумі впродовж двох днів, а потім переправили до Росії через річку Псоу». Олеся Нікобенко розповіла, що їм пропонували звільнення після того, як вони розкажуть «погані речі» про Грузію. Заручників утримували на російській території, у них вилучили документи. Захоплені сім’ї боялися, що у них заберуть їхніх дітей. Олеся заплатила триста доларів США, щоб пробратися через КПП на річці Псоу з Росії до Абхазії. Давні знайомі з Гальського району допомогли їй пройти від Псоу до річки Інґурі, до адміністративного кордону.
Таких історій можна почути чимало на пострадянському просторі, коли «рятовані» росіяни ставали непотрібними Росії. Вони вибирали свій шлях, вирішували по-своєму, рятувалися від «визволителів» як могли. Під час громадянської війни у Таджикистані на боці таджицької опозиції, що її російська пропаганда називала «ісламізмом», воювали етнічні росіяни з Таджикистану. А в північній провінції Афганістану на пересувній радіостанції «Голос свободного Таджикистана» працювала ведучою новин російською мовою жінка Валєнтіна, яка втікала від російських танків з рідного Кумсанґірського району. У пакистанському місті Пешавар тулилася ще одна російська сім’я з Таджикистану, яка не побажала рятуватися в Росію.
Одна з найтрагічніших історій «порятунку» росіян сталася наприкінці 1999 року в Ічкерії, коли Кремль вирішив розпочати другу війну. У Промисловському районі Ґрозного серед розвалин будинків після бомбардувань російською авіацією тинялися покинуті літні люди — етнічні росіяни. Анна Політковская присвятила їхній долі кілька місяців свого життя і десяток розпачливих статей, що закликали допомогти їм: «Слухати було прикро. І дуже соромно. Про те, як бабусі й дідусі, які залишилися без рідних, відчайдушно старцюють, поневіряючись містом у пошуках їжі. Про те, що ті, хто ще може ходити, приносять їжу тим, хто прикутий до ліжка. Про те, що персонал розбігся. Про те, що ліків, води, світла, газу — нема. Лейтмотивом у цих розповідях був, на жаль, «п’ятий пункт»: на Катаямі доживають свого віку головно росіяни та інші російськомовні — «ваші». Чеченці, як відомо, своїх перестарілих людей у притулки зазвичай не віддають».
Етнічні росіяни для Кремля — не люди, вони витратний політичний матеріал. Коли треба, Путін скаже про «важку долю росіян», наприклад, у балтійських країнах, де рівень життя вищий, ніж у самій Росії. Але Литва, Латвія та Естонія — клубок у кволому горлі російського диктатора. Це країни, що відвернулися від імперії і повернулися в Європу. Чи цікавився коли-небудь Путін долею росіян у Туркменистані чи Узбекистані? Ні, йому не вигідно. Вигідно нагадувати про «проблеми» тільки тоді, коли Кремль має якісь претензії або розраховує на ту чи ту пострадянську країну. Путін точно знає, що права росіян «порушуються» в Україні, Молдові і Грузії, у країнах, які хочуть стати європейськими, а не імперськими. Виїхали росіяни з Таджикистану? Ну і дідько з ними, головне — Таджикистан під контролем Кремля.