Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Поява Путіна у Кремлі як в. о. президента, а потім і обраного президента стала кінцем російської соціології. Не як науки — інститути працюють і почали отримувати ще більше державної підтримки. Настав кінець об’єктивній громадській думці. Стало зрозуміло, що пострадянська і російська соціологія багато в чому залежать від рівня пропаганди, як у СРСР. Якщо російський телеглядач, а за ним і пострадянський, який живе в Казахстані, Таджикистані чи Білорусі, отримує інформацію однобічну й ангажовану, що відображає тільки погляд Кремля, то і думка більшості людей відповідатиме зусиллям пропагандистів.
Як з’ясувалося, невеликого періоду в 10–12 років, починаючи від перебудови і закінчуючи появою у Кремлі Путіна, було замало, щоб пострадянське суспільство навчилося не вірити пропаганді, намагатися шукати альтернативну інформацію, реально оцінювати ситуацію і трохи прогнозувати своє майбутнє. Як і в СРСР, у сучасній Росії громадська думка — це заслуга телеканалів і провідних пропагандистів, навіть незважаючи на те, якими вони були 15–20 років тому. До прикладу, директор НТВ Владімір Кулістіков кілька років працював на Радіо «Свобода», а головний редактор служби інформації НТВ Татьяна Міткова відома тим, що в січні 1991 року відмовилася читати в ефірі радянського телебачення офіційне повідомлення ТАРС про події у Вільнюсі, за що була звільнена. Така сама доля склалася у багатьох журналістів, які заслужили в 1990-х роках репутацію об’єктивних професіоналів, а зараз перетворилися на найактивніших пропагандистів.
Порівняння з журналістами цілком підходить для пояснення того, що відбулося із суспільством, яке ще десять років тому виражало невдоволення чеченською війною, а зараз перетворилося на масу з однією думкою. Зовсім нещодавно запевняло, що Україна й українці — найближчі люди зі «слов’янського братства» і «православні одновірці», а нині раптом стали для росіян «бандерівцями» і «фашистами». Так було з Грузією шість років тому, так буде завжди, поки громадську думку визначає рівень пропаганди. Тому не треба дивуватися з того, що Путін зараз майже як Сталін — вождь, батько народу, головний спортсмен і ветеринар. Не здивуюсь, якщо 7 жовтня, день народження Путіна, стане святом і вихідним днем. Як 4 листопада був названий «днем звільнення Москви від поляків», незважаючи на те, що у нього є офіційна назва — День народної єдності. Ніхто ж не питає — якої єдності, якого народу і чому. Але привід був із тієї самої пропаганди.
Вивчаючи багато років російську пропаганду, я звик ставитися до соціологічних досліджень як тимчасового показника стану пострадянського суспільства. Щойно російські телеканали змінять інформаційну політику і з екранів пропаде Путін, а одного разу (можна помріяти?) урочисто прочитають вирок Міжнародного суду в Гаазі, то, запевняю вас, росіяни почнуть ненавидіти нинішнього вождя так само, як його зараз нібито люблять.
Російська громадська думка потрібна винятково Кремлю — для самозаспокоєння, тому що в Росії соціологія підпорядкована одному — визначенню ступеня вождизму, а не демократії та якості життя. Це те саме, що запитувати у тюленів Охотського моря про якість корму слонів у Серенґеті.
РОСІЙСЬКІ ЛЮДИ — ВИТРАТНИЙ МАТЕРІАЛ КРЕМЛЯ
Кремль захищає росіян? У Росії досі вірять у ці казки? Але ж є статистика, безжалісні цифри реальності. У Таджикистані в 1992 році Росія розв’язала кровопролитну громадянську війну. В результаті чисельність росіян зі 388,5 тисяч у 1989 році скоротилася до 68,2 тисяч у 2000 році. В Ічкерії за дві війни — з 1994 року — чисельність росіян скоротилося з 294 тисяч (1989) до 40 тисяч (2002). Там, де Росія розпочинає війни, страждає не лише корінне населення. Кремль знущається з росіян, яких нібито захищає.
Путіну страшенно не пощастило — у Грузії нема «п’ятої колони». Не склалося. Навпаки, у Грузії, як не дивно, сформувалося таке суспільство, про яке можна тільки мріяти на пострадянському просторі. Грузинські росіяни, які живуть у п’ятому-шостому поколінні, інтегрувалися настільки, що їхня грузинська мова нічим не відрізняється від мови корінних жителів. Як, утім, і мова тбіліських вірмен і азербайджанців, ассирійців і осетинів. Так трапилося, що грузинська мова стала тим міжнаціональним «цементом», що згуртував людей, зруйнувавши саме поняття — «п’ята колона». За два століття після першої окупації Грузії Росією склалося багато міжнаціональних шлюбів, тому немало грузинів розповідають про своїх бабусь і дідусів, прадідусів і прабабусь — полячок, українок, француженок, росіянок. Не кажучи вже про осетинок і абхазок.