Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
У радянські часи до соціології ставлення було таке саме, як до пропаганди й ухвал з’їздів КПРС. Запитувати, до прикладу, чи подобається радянська влада — було немислимо, а про якість радянських продуктів і перевагу імпортних — абсурдно. Дізнаватися думку радянських людей про те, чи починати війну з Фінляндією або ж чи вводити війська в Афганістан — таке не могло спасти на думку керівникам СРСР. Вони вирішували за населення всі «насущні проблеми», а думка завжди відображалася на плакатах «Партия — наш рулевой». Роль керманича, звичайна річ, виконували генеральні секретарі ЦК КПРС, а радянський народ був покірним пасажиром.
Проте, як не дивно, радянська соціологія була. Вона була заснована на ідеях марксизму і проводила дослідження постфактум, що насправді нічого не змінювало, а думки людей ніколи не сприймалися як керівництво до дій радянського уряду. Соціологію в СРСР замінювала пропаганда. Не було ковбаси в магазинах, але радянське телебачення і газети пояснювали, що це «тимчасові труднощі», бо СРСР оточують вороги. Нікіта Хрущов взагалі в черговому нападі брехні одного разу сказав, що «СРСР наздожене і пережене Америку». Фраза, щоправда, була теж не його, а головного радянського брехуна Лєніна, але вождь говорив про всі капіталістичні країни, змальовуючи населенню молодої радянської країни, які перед ними відкриваються перспективи. У Хрущова головним ворогом були США, і він не втримався. Тоді фраза сколихнула радянських людей, вони обговорювали в чергах за кукурудзяним хлібом, як спочатку наздоженуть Америку, а потім хихикатимуть, спостерігаючи за американцями, які плентаються позаду і стають комуністами.
Так тривало до розпаду СРСР, коли виявилося, що радянську країну ніхто не збирається наздоганяти, а навпаки, від неї всі шарахаються, і «соціалістичний табір» почав стрімко скорочуватися, втрачаючи країни Східної Європи, потім Монголію, В’єтнам, за ними Грузію, Україну й Молдову. Пропаганда виявилася дієвою тільки всередині «залізної завіси», і як тільки її привідкрили, люди почали розуміти, що світ — це не лише перестарілі діди на мавзолеї у свята і не кілометрові черги за картоплею.
Пострадянська соціологія ожила на початку 1990-х років. Нині у Росії працюють 10 соціологічних інститутів, частина з них була створена ще за радянських часів, деякі з’явилися в перебудовний період наприкінці 1980-х років, решта — вже в сучасній Росії. Соціологічне дослідження — дорогий захід, тому не дивно, що багато інститутів пов’язані з державним фінансуванням на паритетній основі — ми вам гроші, ви нам «правильні» результати. Якщо порівняти дані опитувань на одну й ту саму тему, то вони в різних інститутів різняться, інколи навіть суттєво. Наприклад, Фонд «Общественное мнение» зазвичай виконує замовлення адміністрації президента Росії, а Всеросійський центр вивчення громадської думки — інститут, що на 100 відсотків фінансується з бюджету. Єдиною незалежною і некомерційною організацією є «Левада-Центр».
У 1990-х роках російська соціологія насправді займалася вивченням громадської думки, чому сприяла відносна свобода слова на телебаченні й у пресі. До прикладу, в період першої чеченської війни соціологічні дослідження шокували результатами, коли російське суспільство оцінювало ситуацію з того, що розповідали журналісти не лише незалежного телеканалу НТВ (команда Євґєнія Кісєльова), а й державних каналів. Власне, укладення Хасав’юртівської угоди між президентом Ічкерії Асланом Масхадовим та генералом Алєксандром Лєбєдєм у 1996 році було багато в чому пов’язане з громадською думкою і реакцією населення Росії.
До кінця 1990-х років ситуація стала різко змінюватися. У 1997 році на території Ічкерії раптом почалися викрадання російських журналістів і співробітників гуманітарних організацій, що подавалося пропагандою як «тероризм» з боку чеченців. Ніхто не звертав уваги на хронологічну послідовність і абсолютно очевидну тактику підготовки до другої війни. Не можу сказати, наскільки сприяв цьому Владімір Путін, який з’явився у кремлівській адміністрації того самого 1996 року, а через два роки — на посаді директора ФСБ. За два роки до його появи як російського прем’єр-міністра суспільство вже було готове до «заходів у відповідь». У серпні 1999 року події в Дагестані, що передували початку другої війни, вже були закриті для журналістів, а основним джерелом інформації стали генерали спецслужб.