Трилогія смерті

«Фанні, люба Фанні, — думав я, — як це схоже на тебе — ніколи не згадати, ніколи не похвалитися, що стільки таких людей багато років піднімались і спускались сходами старого багатоквартирного будинку задля дружньої балачки, спогадів про минуле, твого співу. Боже мій, Фанні, ну чом ти не звірила мені своєї таємниці? Як приємно було б про це знати. І нікому б я не розказав».

Я розглядав обличчя над квітами. Крамлі робив те саме.

— Думаєте, він тут, синку? — тихо спитав він.

— Хто?

— Той, хто, як ви вважаєте, вкоротив віку Фанні.

— Я впізнаю його відразу, тільки-но побачу. Ні — тільки-но почую.

— І що тоді? — мовив Крамлі. — Зажадаєте арештувати його за те, що якось уночі, кілька днів тому, він їхав у трамваї п’яний?

Певне, на обличчі в мене відбився цілковитий розпач.

— Це я просто так, аби збити із вас пиху, — сказав Крамлі.

— Друзі… — промовив хтось.

Натовп ураз притих.

То була чудова надгробна відправа, якщо можна назвати похорон чудовим. Мене ніхто не запросив сказати слово, та й із якої б то речі? Але з десятеро інших людей хто по хвилині, хто по три говорили про 1920 рік у Чикаго чи середину двадцятих у Калвер-Сіті, коли там ще були луги та поля, а облудна цивілізація МҐМ займала всього один будинок і разів десять-дванадцять на рік великий червоний трамвай гальмував увечері на зупинці позад студії, в нього сідали Луїс Б. Майєр, Бен Ґетц та решта й грали у покер аж до Сан-Бернардіно, де мали дивитись найновіший фільм за участю Ґілберта, Ґарбо чи Новарро, а потім виходили із кінотеатру з повними руками карток передпрем’єрного опитування: «Погань!», «Шедевр!», «Жах!», «Блиск!». І розкладали картки разом із королями й дамами, джокерами й піками, аби розважити, що воно в біса за гра у них на руках. А опівночі, й далі захоплені грою, їхали трамваєм назад, сходили на тій-таки зупинці біля студії, поширюючи навколо себе дух підпільного віскі й усміхаючись хто радісно, а хто з похмурою рішучістю, і дивились, як Луїс Б. Майєр шкандибає до свого лімузина й перший від’їжджає додому.

Усі вони були сьогодні тут, на кладовищі, і всі промовляли дуже щиро й правдиво. Ніхто не кривив душею. У кожному сказаному слові вчувалася непідробна скорбота.

Я стояв на гарячому пополудневому осонні, коли це хтось торкнув мене за лікоть. Я обернувся й здивовано розширив очі.

— Генрі! Як ви сюди потрапили?

— Та, звісно ж, не пішки.

— А як знайшли мене у цьому натовпі?

— Тільки ви миєтесь дитячим милом, усі інші вживають «Шанель» чи «Ароматичне». У такий день лишається радіти, що ти сліпий. Слухати ще сяк-так, а от бачити це я аж ніяк не хотів би.

Надгробні виступи тривали. Тепер говорив містер Фокс, адвокат Луїса Б. Майєра, чоловік, що добре знався на законах, але рідко дивився фільми своєї студії. Цієї миті він саме згадував минулі дні у Чикаґо, коли Фанні…

Серед яскравих квіткових барв пурхнула колібрі. Потім продзижчала бабка.

— Гнилятина, — тихо мовив Генрі.

Я вражено помовчав, тоді пошепки перепитав: