Острови шторму та смутку. Гадюка

Це ж треба.

Після прибуття Торін відправив океанських грифів до своїх прибічників, які залишилися в Королівській Флотилії, із попередженням, щоб ті були напоготові. Більшість біженців з Квіткового Острова доправили в найближче поселення, яке вже й так переповнене людьми із Шостого, котрі переселилися туди через нещасні випадки на копальнях та розбійницькі напади.

Я провела там декілька днів разом із Торіном та Ґрейс, намагаючись їм допомогти. Та брак продовольства й медикаментів завжди дається взнаки.

Однак Королівська Флотилія захищає їх, а значить це — найбезпечніше місце, яке лиш можна собі уявити, тому й ширяться чутки, що з Шостого Острова туди суне ще більше біженців.

Свого найважчого хворого я розмістила у фортеці, щоб цей бідолаха якомога менше рухався. Ми тут вже чотири дні, і лиш минулої ночі, коли він кричав у лихоманці, я нарешті визнала, що він таки помре. З такими опіками неможливо вижити.

Я дала йому снодійну настоянку і сиділа біля його ложа у похмурій маленькій кімнаті. Я маю бути присутньою на засіданні, заради якого Торін скликав усіх своїх радників, щоб разом скласти план дій проти Гадюки. Але їм доведеться зачекати — я не покину цього чоловіка помирати наодинці.

Йому геть погано — очі запалі, а обпечена шкіра сочиться. Можливо, це зараження крові. Він дихає швидко, але поверхнево. Все, що я можу, — змінювати припарки на ранах й слідкувати, щоб одяг не забруднився. Але це його не врятує.

Чую стукіт у двері й не дивуюся — я знала, що вони спробують витягнути мене на цю зустріч. Однак побачивши, кого вони прислали, відчуваю легке розчарування.

У дверях стоїть Шарп. Але замість того, щоб попросити мене йти за ним, він заходить у кімнату й сідає навпроти мене.

— Як він? — запитує Шарп.

Мене так ошелешує його ввічлива манера, що якусь мить я мовчу.

— Йому вже недовго залишилося…

— Я можу чимось допомогти?

Я вражено втуплююся в нього. Чи це той чоловік, що з першого дня нашої зустрічі або не помічав мене, або ж обдавав холодним поглядом?

— На жаль, ні. Але дякую.

— Коли ти востаннє їла? Принести тобі щось підкріпитися?

Годі! Я надто виснажена, аби прикидатися, що не здивована його поведінкою.

— Що відбувається?

Шарп пильно на мене дивиться.

— Я пропоную тобі попоїсти.

— Я питаю, чому це ти раптом став добреньким? Я була впевнена, що ти мене ненавидиш.

Він аж здригається, а його щоки наливаються рум’янцем.

— Гадаю, настав час попросити в тебе вибачення за таке ставлення. Мені справді соромно. Ти зможеш мене пробачити?

Я уважно спостерігаю за Шарпом. Здається, він говорить щиро. Обмірковую його слова.