Острови шторму та смутку. Гадюка

Якось забагато інформації за раз.

— У тебе є брат?

— Близнюк. Його звати Яке. Вже багато років від нього ні слуху ні духу.

Я вперлася поглядом у свою подругу, усвідомивши, як направду мало її знаю. Чи про всі жертви, що їй довелося принести на вівтар мети.

— Чи решта західників теж таємно живуть на Сході?

— Так! Тільки я не знаю, скільки. Нам повідали зовсім небагато. Чоловіка, що виростив і тренував нас, звати Ібнер. Він мій дядечко. З нами жило ще четверо дітей — мої кузени. Ми почали вчитися битися, щойно зробили свої перші кроки. Щодо своїх обов’язків Хранителі вельми відповідальні.

— Але чому саме Східні Острови? Хіба не краще було б залишитися вдома? І чому батьки не поїхали з тобою?

— Гадаю, ось відповідь на твоє запитання: Захід був небезпечним місцем. Тож мої батьки вирішили відіслати нас, тим часом продовживши пошуки твоєї матері.

Від слова «мати» в мене всередині щось здригається. Та я відкидаю це відчуття, бо маю зосередитися на її історії, а не своїй.

— Що трапилося із Яксом?

— Він повернувся на Західні Острови, оскільки більшість вірила, що загублену принцесу можна знайти саме там. Але я обрала інший шлях, щоб розширити наші горизонти, — вона замовкає і витягує зі свого манжета нитку, що стирчить. Потім додає: — Роками я думала-гадала, чи варто відшукати Якса, розповісти йому про тебе.

Мене збиває з пантелику її безпристрасність.

— Однак ти навіть не знаєш, звідки почати пошуки.

Це було б диво, якби вона таки знайшла свого брата.

— Ясна річ, якби я спробувала, то б напевне придумала б, як вийти з ним на зв’язок. Та справа в іншому, — вона дивиться мені у вічі, — я просто боюся того, що вони можуть зробити, якщо дізнаються.

Я знову відчуваю невблаганність долі.

— Ти про що?

— Мені здається, що вони спробують посадити тебе на трон. Незалежно від твого бажання. І що я напевне знаю про Західні Острови, це те, що там панує беззаконня та чигає небезпека.

Я не сумніваюся у правдивості оповідок про дику магію цих земель, а ще зовсім не вважаю за дурість боятися західних вод.

Я пригадую ночі, коли Ґрейс розповідала мені казки про магію, й усвідомлюю, що все це правда. Вона переказувала мені свою історію. Та все одно я відчуваю, як мене охоплює радість. Допоки не згадую один тривожний момент з її оповідок:

— Але ж ти не думаєш, що океанські хижаки справді існують?

Вона знизує плечима.

— Легенди завжди виростають з фактів.

— Але жодна душа не бачила цих хижаків.

— Можливо, в минулому… Всі історії передаються з покоління в покоління. Звідкись вони таки беруть свій початок. Мене всього цього навчили в дитинстві. Правду кажучи… — вона замовкає, її запал раптом зникає.

— Що? Продовжуй!

— Ну, за легендою хижаки зникли з океанів саме тоді, коли вбили Західну Королівську родину. Дехто вірить, що вони повернуться, щойно відновиться корона.