Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Із Таджикистану з початку 1990-х років виїхала більшість росіян, злякавшись розпаду СРСР і початку громадянської війни. Російська пропаганда тоді активно намагалася налаштувати їх проти країни, в якій вони прожили більшу частину життя, а багато хто і народився. Набір пропагандистських штампів у російського телебачення був колишній, використовуваний і досі. Росіяни в Таджикистані раптом дізналися, що вони все життя прожили поруч з «ісламістами», «головорізами» і «фашистами». Хоча ще зовсім недавно один одного кликали на весілля дітей чи інші сімейні свята, пригощали пловом і пельменями. Російське телебачення перевернуло їхнє життя, і вони подалися на «історичну батьківщину».
На початку 1990-х років мені довелося почути багато трагічних історій. По-перше, частина переселенців почала заробляти собі на життя розповідями й інтерв’ю про те, як вулицями Душанбе текли потоки російської крові», як «сотнями ґвалтували російських дівчаток і жінок», як «грабували і вбивали серед білого дня». Я читав ці інтерв’ю і дивувався підлості людей, які вигадали ці казки тільки для того, щоб викликати до себе жалість. Проте жалю до них не було, для росіян у селах і містах Росії вони стали чужаками, «таджиками». Люди зіткнулися з ментальною неприязню, раптом побачили, що навколо пияцтво і мат.
Одна історія мене вразила своєю жорстокістю. Знайомі переселенці у Воронезькій області отримали від сільради сарай, з обіцянкою через рік допомогти збудувати свій будинок. Нові сусіди інколи співчували, інколи дивувалися відмові від пропозиції посидіти-випити. Із задоволенням слухали страшні розповіді, радіючи, що ті врятувалися від цих «чурок». Таке поблажливе ставлення було доти, поки переселенці не отримали з Таджикистану контейнери з домашнім скарбом. Все село збіглося подивитися, як із контейнерів вивантажували м’які меблі, мотоцикли, кришталевий посуд і килими, книги і телевізори. Вночі цей сарай зі всім урятованим із Таджикистану добром згорів. Підпалили сусіди, які співчували, а потім розлютилися на куркулів, які «понаєхалі».
Пощастило тільки тим, хто зміг поселитися разом, як, наприклад, у Борисоглібську — там переселенці живуть своєрідною колонією, як на Брайтон-біч. Вони ніби й росіяни, але вони — з Таджикистану, зі своїми звичками і пристрастями, смаками і спогадами. Не можу стверджувати, скільки з них досі сумують за Таджикистаном, а скільки спробували повернутися назад, додому. Але загалом програма з повернення росіян на історичну батьківщину провалилася, і майже два десятки мільйонів, які народилися й прожили все життя на «національних околицях» радянської імперії, на «історичну батьківщину» повертаються неохоче.
Для багатьох, які «застрягли» в імперії, ментальний вибір коливається між новою кремлівською ідеологією «русского міра» й атмосферою в Росії. В Україні чи Білорусі такого вибору майже нема — багато корінних росіян давно вважають Україну своєю країною. Можна наводити довгий список етнічних росіян, які зробили величезний внесок не лише у промисловість, а й у культуру України. Як, наприклад, журналіст Андрєй Куліков, етнічний росіянин, який веде ток-шоу українською мовою.
Складніше з Центральною Азією, де корінні мови і культури для колись переселених росіян завжди були чужими. Як і ментальність, і традиції. Але і там можна навести чимало прикладів інтеграції людей у різні сфери суспільного й політичного життя. Здається, що радянському «інтернаціоналізму» приходить логічний кінець і люди вільні вибирати самі, де, з ким і як їм жити. Крім тих, кого Кремль називає «біженцями» і насильно перевозить за десятки тисяч кілометрів, роблячи їх заручниками.
Мине час, і переселенці з Донецької та Луганської областей зрозуміють, що з ними робить Росія, лякаючи упродовж останніх років «бандерівцями». Камчатка і Маґадан — безперечно, чудові місця, але переселенці, які ще недавно ненавиділи українську мову, почнуть співати гарні українські пісні й сумувати за Батьківщиною. Я це знаю, я досі готую плов і слухаю таджицьку музику, хоча й не виїхав сам, мене вигнали з мого рідного Таджикистану. В Росії я був «таджиком», а в Грузії став, нарешті, росіянином. Але притомним росіянином, «я так гадаю»…
УКРАЇНСЬКИЙ ЛЄНІНОПАД
Такого масового падіння пам’ятників Лєніну, як в Україні за останні місяці 2014 року, не було на всьому пострадянському просторі. Поки точно не відомо, скільки з п’яти з половиною тисяч пам’ятників — статуй і бюстів, установлених у радянський час в Україні, демонтовано за ці місяці. Перший лєнінопад пройшовся Україною в 1990–1991 роках, коли численні бетонні, гіпсові й кам’яні боввани були знесені у західних областях України — у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Закарпатській, Рівненській, Волинській, у більшій частині Чернівецької, Хмельницької та Вінницької областей. І треба очікувати, що лєнінопад продовжиться[6].
6
21 травня 2015 р. в Україні набув чинності ухвалений Верховною Радою пакет Законів про декомунізацію, згідно з яким мають бути знесені пам’ятники комуністичним діячам, перейменовані міста та вулиці, відкриті архіви усіх каральних органів СРСР та заборонена радянська символіка. — Ред.