Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Подаючи перебіг цього засідання, Б. Мартос зазначає, що декілька членів кабінету, особливо есери та есдек М. Шадлун, дорікали йому в тому, що він втручається не у свою справу, оскільки вона має виключно військовий характер. А коли він поставив питання, «чи не находить Рада міністрів можливим звернутися до Головного отамана з пропозицією помилувати Болбочана», його підтримав тільки міністр юстиції А. Лівицький, який також зустрічався з підсудним. Всі інші, як зазначає Б. Мартос, його пропозицію «категорично відкинули» 326. Далі голова уряду пише: «Якщо не помиляюся, було прийнято резолюцію, в якій говорилося, що Рада Міністрів вважає справу Болбочана справою фронтовою і не находить можливим забирати в ній голос» 327. Він також наводить слова О. Осецького, який нібито заявив, що «цю постанову Ради Міністрів розуміє так, що справа Болбочана належить виключно до його компетенції, і відповідно до цього буде далі її провадити» 328. Проте, як свідчить протокол того урядового засідання від 24 червня 1919 р., було заслухано лише інформацію Б. Мартоса у справі П. Болбочана, яка була прийнята до відома. Жодних вказівок чи особливої думки когось із членів Раді міністрів у протоколі не зазначено 329. Отже, можна припустити, що Б. Мартос намагався скласти з себе відповідальність за розстріл П. Болбочана та перекласти її на військовий провід УНР. Таке припущення підтверджується згадкою голови уряду про те, що Головний отаман дорікав йому напередодні розстрілу П. Болбочана за безпідставну затримку виконання вироку. «Я пояснив йому (С. Петлюрі. — Авт.), як стоїть справа, — зазначав Б. Мартос у спогадах, — і заявив, що не роблю на Осецького жодного натиску, але також не знаходжу, щоб була якась шкода з того, що виконання присуду відкладається, і навіть знаходжу можливим, щоб Директорія оголосила акт помилування». Після цих слів, як згадує Б. Мартос, Головний отаман ще гостріше дорікав йому, наголошуючи, що відкладення виконання вироку «загрожує військовій дисципліні» і т. п.330
Вельми цікавим і показовим є той факт, що Наказний отаман О. Осецький, вочевидь, намагаючись також зняти з себе відповідальність за виконання вироку над П. Болбочаном, або з надією на помилування підсудного С. Петлюрою 26 червня 1919 р. надсилає до канцелярії Головного отамана листа, в якому прохає того остаточно визначитись із вирішенням долі П. Болбочана. «Прохаю повідомити, чи не буде яких-небудь розпоряджень від п. Головного Отамана по справі Петра Болбочана, маючи на увазі два прохання Болбочана на ім’я п. Головного Отамана — наслідки яких мені невідомі», — зазначалось у листі О. Осецького. Тут-таки наголошувалось, що «по одержанні відповіді, що таких розпоряджень не буде, ділу буде даний дальший хід» (Док. № 41).
У той же день начальник канцелярії С. Петлюри повідомив О. Осецького, що прохання П. Болбочана на ім’я Головного отамана одержані, але відповіді не буде (Док. № 42). Цей лист фактично підтверджував, що С. Петлюра для себе вже давно вирішив долю підсудного.
Наказний отаман не забарився і віддав розпорядження, якого від нього давно чекали і Головний отаман, і члени уряду — всі ті, хто не міг простити П. Болбочану справедливих звинувачень у проведенні ними деструктивних кроків у внутрішній і зовнішній політиці, партійній короткозорості та ін., висловлених ще в січні 1919 р. «Наказую негайно виконати вирок суду по ділу Петра Болбочана від 10 червня 1919 року, маючи на увазі, що два прохання Болбочана до п. Головного Отамана лишились без відповіді», — таку резолюцію наклав Наказний отаман О. Осецький на листі начальника канцелярії С. Петлюри (Док. № 42).