Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом
- Автор: Бояновська Едита М.
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-125-0
- Переводчик: Андрій Бондар
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом». Краткое содержание книги:
Ґедимін в описі Гоголя постає як мудрий політик та велет історії:
Итак, литовский завоеватель у самых татар вырвал почти перед глазами их находившуюся землю! Это должно бы, казалось, возбудить борьбу между двумя народами, но Гедимин был человек ума крепкого, был политик, несмотря на видимую свою дикость и свое невежественное время. Он умел сохранить дружбу с татарами, владея отнятыми у них землями и не платя никакой дани. Этот дикий политик, не знавший письма и поклонявшийся языческому богу, ни у одного из покоренных им народов не изменил обычаев и древнего правления; всё оставил по-прежнему, подтвердил все привилегии и старшинам строго приказал уважать народные права; нигде даже не означил пути своего опустошением. Совершенная ничтожность окружавших его народов и прямо исторических лиц придают ему какой-то исполинский размер (ПСС 8, 44).
У своїй захопливій оцінці Гоголь оцінює здатність Ґедиміна вирвати землю та владу в могутнього сусіда, весь час тримаючи його в покорі. (У незавершеному нарисі про Мазепу, який я аналізуватиму нижче, Гоголь змальовує українського гетьмана схожим стратегічним генієм, перед яким постає непросте завдання — перехитрити Росію.) Гоголь робить особливий наголос на Ґедиміновому трактуванні завойованих народів, його невтручанні в місцеві проблеми та повазі до традиційних звичаїв, прав і привілеїв.
Звісна річ, трактування України Росією відбувалось у протилежному напрямку. Згадка Гоголя про Ґедимінове язичництво, попри яке він був здатен на таку великодушність, видається завуальованим звинуваченням Росії: хоч вона й поділяла християнську релігію з Україною, однак не виявляла так багато терпимості, як «дикун»-литовець. З метою заохоти порівняння з недавньою історією України в Російський імперії Гоголь змінює у фіналі цієї частини рукопису побежденные народы на присоединенные народы. Оскільки говорити про російсько-українські взаємини в термінах завоювання було заборонено, то було вжито «правильні» метафори «приєднання» та «возз’єднання» — другий термін резонував із імперським дискурсом стосовно України.
Повторюючи за духом і буквою шкідливу хроніку Стрийковського, гоголівський образ Ґедиміна суттєво відрізняється від цього образу в Карамзіна. Хоч Карамзін і розміщує Ґедиміна серед великих історичних постатей, він прагне применшити його особистість, значущість його здобутків і очолюваний ним народ. На сторінках «Історії Російської держави» литовці постають як «бандити», «люті звірі» та грабіжники, а Ґедимін — «віроломний обманщик» (ИГР 3, 40, 118, 121; ИГР 4, 131). Карамзін зневажає литовців як «бідний і дикий народ», що завдячує своїми військовими навичками та державницькими талантами росіянам і німцям (ИГР 4, 127). На відміну від гоголівського трактування Ґедиміна як досвідченого політика, Карамзін відзначає лише його «хитрість» у своїй здатності завоювати прихильність татар[182].
Значення Ґедимінового завоювання Києва принесло життєво важливі наслідки для української історії. Стрийковський використав їх для заперечення виключних претензій Польщі на Україну та «наголошування» первісної «належності» київських земель до Великого князівства Литовського. Карамзін розродився скрушними наріканнями: «Таким чином наша вітчизна втратила, і надовго, свою древню столицю, місця славних спогадів, де вона [наша вітчизна. — Е. Б.] росла у величі під Олеговим щитом, звідала істинного Бога через Св. Володимира, прийняла закони від Ярослава Великого і мистецтво від Греків!» У той час як Карамзін оплакував втрату Росією цього міста, а не території України, Бантиш-Каменський здійснив переоцінку цієї події як фатальної для цілої України, вважаючи, що Ґедимін отримав місце в її історії «якщо не завойовника цієї країни, то головного винуватця її подальшого відторгнення від Росії»[183].
Гоголь у «Погляді» інтерпретує Ґедимінів учинок у такий спосіб:
И вот южная Россия, под могущественным покровительством литовских князей, совершенно отделилась от северной. Всякая связь между ими разорвалась; составились два государства, называвшиеся одинаким именем — Русью. Одно под татарским игом, другое под одним скипетром с литовцами. Но уже сношений между ими не было. Другие законы, другие обычаи, другая цель, другие связи, другие подвиги составили на время два совершенно различные характера. Каким образом это произошло, — составляет цель нашей истории (ПСС 8, 44—45).
182
Хоч Гоголь і брав деякі мотиви з Карамзіна, він ставить їх зовсім під іншим кутом. Бідність, дикість і колишня васальна залежність руських від литовців в очах Карамзіна видається принизливою. Натомість для Гоголя ці незугарні риси лише роблять важливішими досягнення цих мужніх воїнів. Карамзін надає значення Ґедиміновій політиці невтручання лише тією мірою, що вона захищала православ'я; тому Київ продовжує залежати в церковних питаннях від Москви. Його турбує збереження зв’язків з новим північним локусом російської історії, до якого Україна з часом буде приєднана. Гоголь про ці питання не згадує.
183
Бантыш-Каменский, История Малой России, 18.