Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Окрім походження українців та міграційної теорії, ще однією суперечливою проблемою в «Погляді на створення Малоросії», яку висуває Гоголь, є історичні взаємини з Великим князівством Литовським. Це питання вражає в саме серце того, хто має законне й історичне право на Україну. Польські хроністи й історики утверджували право Польщі на Україну за допомогою різноманітних аргументів, які стосувалися завоювання, династичної наступності, союзних угод та етнічної подобизни. Натомість російська історіографія засновувала свої претензії на ідеї споконвічної єдності всієї Русі, тяглості київської та московської держав, а пізніше також наводила етнічні та культурні чинники[178]. Польсько-литовський історик XVI століття Мацей Стрийковський стверджував, що захоплення Києва литовським князем Ґедиміном у 1320 році надало Великому князівству Литовському повні права на Україну[179]. Хоча Карамзін відкрито не входить у конфронтацію з аргументом Стрийковського щодо права Литовського князівства на Україну (можливо, аби уникнути поширення таких ідей), він намагається підважити фаховість Стрийковського як історика, сперечаючись із деякими його фактами та датами. Він називає цей текст «сумнівною розповіддю Стрийковського» і вважає його твердження «помилковими»; Бантиш-Каменський, «офіційний» історик України, повторює ці думки Карамзіна[180]. В інших випадках обоє вони цитують Стрийковського як достовірне історичне джерело.

Гоголь знав хроніку Стрийковського і, незважаючи на критику Карамзіна, п’яту частину свого «Погляду» засновує на «сумнівній розповіді» Стрийковського (при цьому беручи з Карамзіна деякі факти)[181]. У цій частині описується включення України до складу Великого князівства Литовського, що вилилося в остаточне відокремлення південної Русі від північної і створення на півдні окремої та самобутньої «держави» (государство; ПСС 8, 44—45). Гоголь змальовує Ґедиміна та литовський народ у піднесеному, героїчному стилі, який повторює (а насправді посилює) риторику Стрийковського. Гоголь пише: Между тем как Россия была повергнута татарами в бездействие и оцепенение, великий язычник Гедимин вывел на сцену тогдашней истории новый народ — бідних поганських завойовників, лісових мешканців, що одягалися у звірині шкури (вони нагадують інших відважних завойовників-язичників, норманів з «Альфреда»), Ґедимінові вдалося заволодіти всім простором между Польшей и татарской Россией, включаючи київські землі (ПСС 8, 43—44).