Василь Стус: життя як творчість

Цікаві розповіді — про львівських юристів, розстріляних десь у минулому році — вони прагли сепаратизму[342].

У вівторок — грали у футбол, волейбол — Вінграновський битий, він трохи хвалькуватий але не це важливо, навіть і не його абияка обізнаність літературна. В його нових віршах звучать шевченківські інтонації.

„Народу ніколи було і плюнуть вам у очі“.

Його розповідь — про Довженка, про роботу над Орлюком — весільна ніч, і відчуття смерті — танк, і перев'язана рука»[343].

На жаль, у щоденникових нотатках Василя не згадано про розмови Стуса з Віктором Іванисенком. А вони були, адже саме в Одесі Іванисенко, який керував поетичною секцією молодих, запропонував поетові вступати до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР і пообіцяв усілякі сприяння зі свого боку.

Цей місяць в Одесі став знаменним для всього подальшого Стусового життя. Після цього сумнівів уже не було: треба прориватися до Києва.

У Донецьку залишалася невирішеною лише одна проблема: взаємини з Шурою, які то затухали, то спалахували вогнем пристрасти, всупереч очевидній життєвій безперспективности.

Василь навіть познайомив Шуру з батьками. Та й як було не познайомити, коли почуття постійно брали гору над розумом, а Володимир Буц не раз і не два залишав захоплених шалом тілесности у своїй однокімнатній квартирі[344].

Мамі Шура не сподобалася:

— Не наша вона, розбитна якась, — кинула, коли син повернувся, провівши Шуру після перших відвідин.

Та й сам парубок, правду кажучи, значно більше цікавився майбутніми літературними перспективами, аніж думав про шлюб. Шурі ж виповнилося 26 — критичний, за донецькими мірками, вік для створення родини.

Всупереч всьому ні він, ні вона так і не знайшли в собі сил для остаточного розриву і спекотне літо 1963-го пройшло під знаком любови й книжок.

Робота в «Социалистическом Донбассе» не надто перевантажувала, а традиційна «пляшка пива» допомагала скидати напругу. А ще — Шура була ідеальним слухачем, чия увага допомагала виважувати слова, чіткіше формулювати враження, відчувати насолоду від володіння увагою слухача: «Бувало, забували навіть поїсти, — згадує Олександра Фролова, — стільки розмов! І де, відки все це бралося — не знаю? Нащо вже я гомінка й балакуча, а почула його голос, духом протиріччя просякнутий, — і притишую себе. Така єдина, тобто цілісна людина. Як із вулкана, з нього виринало — виринало: образи, судження, казково, фантастично-піднесено. Як він міг усе це в собі носити, щоб не спалити себе? Годинами його слухала. Одну ніч просиділи до ранку — його сповідь про художника Ван Гога. Книжку про нього подарував. Ніч без жодного поцілунку — так було цікаво, така захоплююча людина»[345].