Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Але, залишаючись на самоті, жінка не могла не ставити перед собою питання:
— Хто я для нього: муза творчости? супутниця молодости? що далі?
Уже прикінцем 1990-х, під тиском включеного диктофону, зізналася:
«— Його дружина виростила сина. І я низько схиляюсь перед нею. А як би я вчинила? Нашу дитину полишила б на чийсь дбайливий догляд і, згорьована, блукала б із Василем магаданами і пензами. Я себе знаю. Тому й не поїхала до нього в Київ…
— Шуро! На відстані літ шкодуєш, що не пов'язала з ним долю? — [це — інтерв'юер В. Вербиченко]: Шура (після павзи):
— Шкодую. Хай би навіть якби й була, як його дружина, вдовою… 35 років відтоді — не знаєш, для чого й куди пішли. Чоловік мій — гарний сім'янин, вивчили-виростили двох синів, але душі не було. Такої, як зросив Василь Стус»[346].
Неприйняття батьків, навіть попри Василеве, — «однак ми тут жити не будемо» — прикрило, вносило додаткову нервовість. Перевірити справжність почуттів мала розлука. Спершу нетривала — від'їзд на іспити, потім довша — на облаштування побуту.
Вступні іспити до аспірантури було складено майже «без нервів»: блискуче знання теорії та методології дослідження, усвідомлення — про «що» варто говорити, а про «що» краще промовчати, допомогло обійти підводні камені й надводні перевірки, та й «донецьке» коріння хлопця з доброю українською мовою переконало членів приймальної комісії виділити одне місце «під Стуса».
До Донецька повертався на крилах.
Хотілося жартувати, сміятися, ділитися успіхом із цілим світом.
У редакції — Вербиченко.
Відзначити успіх спускаються до звичного підміністерського кафе. За чаркою з'являється ідея: побавитися на сторінках газети з неоковирних кальок з російської, якими всіяно весь Донецьк.
Повертаються. Володя телефонує завідувачці міського відділу культури, а Василь слухає розмову по паралельному телефону. Проте розмова українською не складається.
«— Диви, культурою займається людина, яка живе в Україні і не знає української мови! — спливає жовчю Василь»[347].
За годину було складено листа до «Літературної України», який вийшов друком 18 жовтня 1963 року в рубриці «Навколо слова»:
«„БУДЬМО ВЗАЄМНО ВВІЧЛИВИМИ“
Не так давно одна читачка „Літературної України“, перебуваючи в доброму гуморі, висловила фантастичну ідею:
— От би якийсь мовознавець та додумався укласти словник спотворень і перекручень, які трапляються в газетах, журналах, книжках, на вивісках і т. д.
Ми — за таку ідею! І пропонуємо мовознавцям такі словеса:
„перва“ — значить „перша“;
„колія“ (наголос на „я“) — „колія“ (наголос на „о“);
„донеський“ — цебто „донецький“;
„экономічний“ — „економічний“;
„донецькжилбуд“ — „донецькжитлобуд“;
„МЗ УРСР“ — „міністерство охорони здоров'я УРСР“;
„донецький облздраввідділ“ — це вже ми й самі перекласти не можемо,
„текстільшвейторг“ — „текстильшвейторг“.
Ми могли б навести ще з десяток подібних слів, але, гадаємо, досить і цих! Але ж у словниках годиться записувати, звідки взято те чи інше слово. Так от, встановлюємо авторство. Перші два приклади — з лексичних запасів диктора радіо донецького вокзалу. Третій, четвертий і п'ятий приклади взято з вивіски житлово-комунальної контори на Університетській вулиці. Авторами решти прикладів є місцеві працівники охорони здоров'я та торгівлі.
Цікаво, як на це дивиться зав. міським відділом культури Р. О. Шишкіна? А, власне, до чого тут вона? Адже з того, що такі „красивості“ повсюдно висять у Донецьку, можна зробити висновок, що усе це Р. О. Шишкіну не обходить.
В. Буц, В. Стус, працівники газети „Социалистический Донбасс“.
P. S. Ми, певна річ, поважаємо залізничників, комунальників, працівників торгівлі й медицини. Але ж хай і вони поважають граматику. Будьмо, як кажуть у торгівлі, взаємно ввічливими.
346
Там само. — С. 112—113.
347
Там само. — С. 103.