Василь Стус: життя як творчість

І питання моралі — читав учора „Картолан“, а сьогодні оповідання В. Кетлінської „Інженерна алея“. Людина обплутана забобонами, відчуваючи це лише по наслідках. Лист до Ш[ури] був такою саме „слабістю“.

Оцей вантаж, що є в нас самих од оточення, гнітить нас: допомагає вивірити себе: що ти є? Людині не годиться міряти себе всілякими правилами, догмами, людина — вище! Сила, суть — у крайньому індивідуалізмі, бо це — можливість самоперевірки, можливість усвідомити себе.

Всі ці „угоди“, „спілкування“ — то лиш опускання до рівня, власне — падіння. Тільки це!

Норм „тону“ нема ніде. Людина — в суті своїй — мусить бути диктатором, того толку, якого вимагав Ніцше. Їй-богу, хай це божевільна думка, але те, що період 1788—[18]15 pp. цікавий не змінами, не кров'ю тисяч і тисяч, а єдиною величною постаттю Наполеона — заховує в собі міцне ядро; знову, отже, — суперменівські ідеали, але на такій порі, коли в самому собі почуваєш його щонайменше.

Вірші збірки: „Порив“ — 10, „Земля моя“ — 18, „З ліричного жмутку“ — 2, „Роздуми“ — 19.

В „Прапор“[317] —„Я — божеволію…“; „Курок натиснено…“; „Світанок у лісі“; „В картинній галереї“; „Зореплавцю“; „Пролісок“; „Ти раптом…“; — відсилаю 9.3.1963 р.

10.3.1963 р. Лист од Вінцаса[318]. Такий же теплий і ніжний, як і всі його листи. Як і він сам. Він — філолог. Дав адресу: Вільнюс, вул. Університету № 1/2-65. Кажуть, коли Твардовський носив Хрущову повість Солженіцина, то докинув за Пастернака: коли я будь-чого вартий, то перед Б[орисом] Л[еонідовичем] я, мовляв, пігмей. Це героїчно — в першу чергу. За одне це вибачаєш йому доволі сіру писанину і бачиш, що людина чесна завжди зможе мати для себе виправдання, не шукаючи його. Один абстракціоніст, у якого Хрущов запитав, де ж ви берете фарбу (мала, бач, бути сентенція, що народ для вас дає її, а ви її розтринькуєте на „дурниці“), відповів: „Ворую, как все!“.