Василь Стус: життя як творчість
- Автор: Стус Дмитро Васильович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 966-359-029-7
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Василь Стус: життя як творчість». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів: від учнів до науковців.
Nobody knows how to explain the mystery of fame. Often a person who has spent all his life at the very core of events falls into oblivion right after his death. Vasyl Stus became renowned only after his reburial in 1989. What was the reason? His poetry? His heroic life? His irreconcilable position? Or his ability to be compassionate?
In his attempt to answer these and other questions, the poet’s son Dmytro masterfully combines the objective data of Vasyl Stus’s biography with his own private recollections and observations about his father. His book offers a paradoxical interrelation of contexts combining the highbrow scientific with fiction-like styles.
This book shows Vasyl Stus through the eyes of his son and researcher against a background of “belated nation-making”.
For a wide circle of readers: from students to academics.Введите сюда краткую аннотацию
Проте головні списи ламалися довкола сьогодення. Обоє усвідомлювали, що «відлига» закінчується, але миритися з цим не хотіли. Та й не в характері Стуса було мовчати чи говорити про щось притишеним голосом. У своїх спогадах Буц пише, що в той час Василь Стус виявляв інтерес до образности А. Вознесенского та політичної «кусючости» Є. Євтушенка. Підтверджує це й щоденник:
«15.4.1963 р. Останні події — десь тиждень назад — в „Комсомольській газеті“ — Хлєстаковщина — стаття трьох авторів про „Автобіографію“ Євтушенка. Він її мав писати для США, де заходилися видавати його твори і ось продає у Франції. 9—10.4. — ідеологічна нарада в Києві. Лають Драча, Летюка, Вінграновського, Ліну Костенко. Пішли гуртом на них. Вінграновський не визнав своїх гріхів, невпевнено захищався, а вірш „Я меч. Я не слуга. Я син“, кажуть, тільки доконав його. Віктор Нєкрасов мовив, що коли, на догоду друзям-порадникам, він розкається, то не поважатиме себе як людину: комуніста. „Я буду писати правду, одну лише правду“ — закінчив він [Вінграновський], зірвавши кілька оплесків. „Молодець Павличко“ — кричав Підгорний[323] (крім Нєкрасова і Бєлогурова всі виступали українською мовою).
Про Новиченка Вінграновський: зараз так б'є молодих, що аж вуха заячі видать»[324].
Ім'я Миколи Вінграиовського в щоденнику згадано невипадково. Розповіді донецьких учасників квітневої ідеологічної наради в Києві остаточно переконали Василя, що нова «офіцізація» культури розпочалася, і сьогодні мусиш обирати, із якого боку барикад бути. І нехай обраний ним бік був малоперспективним у кар'єрному плані, однак на іншому він бути не міг. А компроміс… компроміс можна знайти з усіма розумними людьми. Так, принаймні тоді, здавалося. Та найбільше вразили його вірші молодого Вінграиовського, машинописи яких дав А. Клоччя, а він передрукував на машинці, аби роздавати приятелям[325].
Водночас із Києва прийшло запрошення на місячний семінар молодих літератів, що мав відбутися в Одесі. Помітив і запросив його в Одесу Володимир П'янов, який очолював у Спілці письменників роботу з молоддю.
І от — Одеса.
«12.5.1963 р. В понеділок, по приїзді — знайомства. Веселун („тундра“) — Реп'ях Станіслав з віршами під „Євтушенка“ і оригінал-самородок-жартун Сашко Зайвий, хворобливо рафінований Борис Нечерда, і Володя Сорока — з „Арсенальцями“, „Островським“, „Комсомольці 20-х років“ — вишукані ходи в архітектурі, і поліглот Грабовський Валентин (погані вірші, набридливий), і львів'яни — Ігор Нижник — музикант — алітерації — асонанси…
Перший день Григорій Прокопович Донець — керівник, Б. С. Буряк, В. П. Іванисенко[326] — читання лекцій і т. п.
Про Дзюбу: на партзборах виступає — звинувачує метрів. Збанацький — Корнійчук позбавляють слова. Провадить і не зважає. Вийшов: ви всі брехуни, а я — за правду.
Там — і хитрий Коротич. І розповідь Володі[327] про митарства з пам'ятниками. Виступали згодом Степан Петрович Ковганюк — перекладач. Дузь і Іван Данилович Семенець — ред[актор] „М[олоді] У[краї]ни“ і Б. Урнов тут. Цікавий Михайло Сич — житомирський друг М. Клименка („Золота симфонія“; „Товариш серце“). Михайло Палатюк — зі слабими гуцульськими віршами. Сьогодні, в неділю, був Анат[олій] Мороз і Володя Яворівський — цікаві хлопці. По-своєму. Суботня вечірка — на веранді, де Збанацький писав „Малин[овий] Дзвін“. І тости. І гріх мій. І одеська Шура. І викладач Левченко. І мій земляк Анатолій Бортняк[328]».
Такими були враження першого дня семінару. Приїхали ж донецькі молоді таланти — Василь Стус, Володимир Міщенко і Василь Захарченко — до Одеси в неділю надвечір. До дачі Ковалевського, де містився будинок творчости, їхати треба було хвилин 45 трамваями, повз славетні курортні пляжі Великого Фонтану, і всю дорогу «з лівої руки пахло недалеким морем»[329].
323
Микола Підгорний. — 1957—1961 років — Перший секретар ЦК КПУ. Червнем 1963-го висунутий М. Хрущовим на посаду секретаря ЦК КПРС, а вже жовтнем 1964-го увійшов до групи вищого партійного керівництва СРСР, яка підготувала й здійснила зміщення Хрущова з посади.
324
«Щоденник» Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ, НАНУ, Фонд 170, од. збер. 1200, арк. 11—13.
325
Володимир Вербиченко. Вістря пласта. — С. 102. Ідеться про вірші «Я сів не в той літак», «Спалений, спечалений печаллю…», «Тринадцять руж під вікнами цвіло…», «Так, є народ…»
326
Віктор Іванисенко вів в Одесі семінар молодих українських поетів. Див.: Віктор Іванисенко. Спогад про Прип'ять // Не відлюбив свою тривогу ранню. — С. 67.
327
Молодий скульптор із Києва Володимр Сорока зліпив ув Одесі погруддя Василя Стуса. Василь Захарченко згадує про це так: «[Сорока] все придивлявся до Стуса, а потім, уже перед кінцем семінару, назнав на березі моря пластичну глину, приніс кілька відер на дачу Ковалевського, замкнувся з Василем на пів-дня й за один сеанс виліпив його погруддя». Див.: Не відлюбив свою тривогу ранню. — С. 31—32.
328
Щоденник» Василя Стуса. — Зберігається: ІЛ, НАНУ, Фонд 170, од. збер. 1200, арк. 14.
329
Василь Захарченко. Він переміг // Не відлюбив свою тривогу ранню. — С. 29.