Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
Назавтра на темній, спотвореній незавершеними будівлями площі Трініте близько дев'ятої вечора з усіх усюд зібрався непевний підозрілий люд. Прийшов худий і довгий Газкран, убраний у синю робу, мов робітник, у кашкеті, короткій, стягнутій ременем жилетці, з-під якої бахматилася сорочка з коміром; з'явився Вічкун і, нарешті, виряджена й причепурена, з боку Шосе д'Ан-тен надійшла Аделя. Усі троє спустилися трамваєм з Менільмонтана, та на площі Трініте розійшлися, мовби й не знаючи одне одного. Стараючись не привертати уваги поліцейських, які стежили за порядком, вони придивлялися до перехожих, надто чоловіків, аби впевнитись, що серед них немає інспекторів служби безпеки в цивільному, які могли б їх застукати. Що вони думали? Що наміряються вчинити? Що роблять Качан і Бедо від учора або принаймні відколи пропустили вранці по чарці?
Майже тієї пори у невеликій скромній квартирі на безлюдній вулиці неподалік площі Етуаль приязно розмовляли дві жінки. Стара й сива, з великими окулярами на носі, миготіла спицями, а молода, з хвилястим волоссям, елегантно вбрана, без угаву базікала. На що старша тільки кивала головою.
Молодою жінкою була дружина професора Поля Дропа, що вже розлучилася з ним, — Амелі; вона вже перейшла на дівоче прізвище — Амелі Таверньє. Суд дозволив їй залишити дотеперішнє житло й перебратися до родички, старої тітоньки Дезіре; саме в неї вона зараз сиділа. Адже цього вечора, перед тим повагавшися, що сказати підозріливій тітці, Амелі повідала, нібито на Ліонському вокзалі мусить зустріти подругу, яка буде в Парижі проїздом.
Тітонька глянула на небогу поверх окулярів і спитала:
— А як ту твою подругу звати?
Під пильним, немов інквізиторським поглядом старої, Амелі дещо збентежилась. Проте опанувала себе і назвала перше ім'я, яке спало на думку.
— Ніколи не чула про таку, — заявила тітка. — Втім, серденько, ти вільна. Та й не повинна я знати всіх твоїх знайомих. Коли ж ти повернешся?
То було найтяжче запитання.
— Тітусю, — затуркотіла Амелі, уникаючи прямої відповіді. — Коли саме, не знаю, проте не хочу, щоб ви не лягали спати й чекали мене. Лягайте, як завжди, о десятій, а мені залиште ключа під килимком.
Тітка похитала головою.
— Не кластиму я ключа під килимок, — мовила вона. — Щоб не переживати — краще дочекаюсь тебе і сама відчиню.
Амелі, вже і в капелюшку, і в плащі, і з шарфом на шиї, щось збентежено пробурмотіла. А тоді, наважившись, випалила:
— Тітусю, я хочу сказати, що… Я так і знала, що ти не залишиш ключа під килимком. Та, з іншого боку, я страшенно не хочу, аби ти чекала мене. Тому я ось що зробила: коли подруга, з якою хочу зустрітися, писала мені…
— А я гадала, що вона тобі дзвонила, — перебила тітонька Дезіре.
Амелі зашарілась.
— Саме це я і хотіла сказати, просто язик у мене заплівся. Отож, тітусю, коли Маргарита дзвонила мені, чи прийду її зустрічати, я відповіла, що не тільки прийду, а й проведу до готелю. І навіть, аби наговоритися досхочу, заночую в сусідній кімнаті. Так що, тітусю, я повернуся тільки вранці.
Запала мовчанка. Амелі занепокоєно позирала на стару. А та, не припиняючи плести, звела погляд, пильний, ба навіть глузливий, на свою небогу. Обмежившися тим поглядом і, очевидно, все зваживши, тітка змирилася.
— Люба Амелі, ти вже не мала дівчинка і вільна робити, що заманеться. Іди й зустрічай свою Маргариту. До завтра!
Не чекаючи, коли це повторять удруге, молода жінка ніжно поцілувала тітоньку, з дещо надмірним співчуттям поцікавилася, чи не треба чогось, й одразу ж вибігла. Тітонька Дезіре підвелася, щоб замкнути двері, і Амелі, вже збігаючи сходами, почула собі навздогін тітчине побажання:
— Гарного тобі вечора! З Маргаритою!
До чого тут Маргарита? Адже бігла вона до Себастяна Перрона!
І справді, попри прикрощі, яких зазнала, порушивши справу про розлучення, Амелі не раз зустрічалася з батьком свого сина, своїм першим коханцем Себастяном Перроном. А правник наодинці з нею поводився так запопадливо, так пристрасно не раз і не два благаючи зласкавитись, що Амелі, яка відмовляла йому, все ж зворушило й схвилювало палке завзяття чоловіка, якого, зрештою, шість років тому щиро кохала.
Та й Амелі, поки збігали дні й відбувалися дивні події, воліла не тільки і повернути колишнього коханця, а й вдовольнити цікавість, розкрити таємницю зникнення її сина. Звісно, молода жінка спершу вкрай здивувалась і образилася, почувши, чого вимагає Себастян Перрон: «Потрібно сто тисяч франків, і тоді віддадуть нашу дитину… Я таких грошей не маю, то, може, мені їх даси ти?» Вражена в саме серце, Амелі відчула тоді справжню відразу до Перрона. Та згодом виснувала, що ті Себастянові слова — не намагання зганьбити колишню коханку, не безсоромний шантаж, а щире прагнення повернути сина, і Амелі потім здалося, ніби Себастян знає більше, ніж каже, ніби він носить якісь потаємні думки, і дізнається вона про них тоді, коли між ними буде лише кохання. Звертаючись до свого серця, Амелі Таверньє бачила, що воно сходить любов'ю до Себастяна Перрона. Амелі тремтіла на саму думку, що може повернутися на шість років назад, може знову відчути обійми й знову пригорнутися до чоловіка, якому колись віддала свою цноту. Тому Таверньє й вигадала, ніби до Парижа приїздить її подруга, щоб мати цілу ніч для коханця!