Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
— Нікчеми! — згукувала вона. — Я вже й не знаю, що думати, кому вірити. Обидва вимагали однакову суму, обидва, коли на те, шантажували мене! «Дай мені сто тисяч франків, і я знайду твого сина», — казав мені Поль Дроп. «Дай мені сто тисяч франків, і ми віднайдемо нашого Убера», — казав Себастян… Пане Жюв, як бути? Що діяти?.. Я вже й запитую себе, чи не стали мій чоловік і Перрон страхітливими спільниками, чи не уклали ганебної угоди, засліплені моїм багатством, чи не затіяли оте жахіття — відняти в мене Убера, щоб я купила, викупила в них мою дитину.
Амелі Дроп знесилено опустилась у фотель, затуливши гарненьке личко долонями. Тремтячи й здригаючись, вона повторювала:
— Що діяти?.. Що діяти?.. Якби знаття, що за ці сто тисяч франків я врятую сина, то і хвилини б не вагалася. Що багатство, коли я в такому розпачі?.. Що діяти? Пане Жюв, може, мені поступитися? Може, віддати ті гроші — тільки кому? Чоловікові чи коханцю — кому з них, що ніби й право на мене мають і яких я тепер люто ненавиджу.
Цікаво було тієї миті бачити Жювове обличчя. Інспектор просто розгубився, не знаючи чому вірити й що думати. Знов усі його припущення розсипались. Запідозривши Себастяна Перрона, він упевнився в його непричетності, бо лікар ховав дитину на своїй таємній квартирі. Вислухавши хірурга, Жюв і справді гадав, що той став жертвою шантажу, і мовив собі: «Шантажист — Себастян Перрон». Та просидівши ніч у засідці у Венсенському лісі, інспектор впевнився у своїй помилці й вирішив: «Поль Дроп набрехав мені, не було в нього ніякого шантажиста. Себастян Перрон — чесна людина». А тепер Амелі внесла новий нюанс в і так нелегке розслідування. Вона й собі заявляє, ніби стала жертвою шантажу, звинувачує і Себастяна Перрона, і Поля Дропа.
Розгублений Жюв, не знаючи, чому вірити й що думати, неквапом відповів:
— Пані, насамперед нікому нічого не давайте. Цим ви напевне не повернете сина. Сто тисяч франків — то пусте… Вдавшися до шантажу раз, шантажуватимуть і далі, цьому не буде кінця… Отримавши гроші, ошуканці не, заспокояться. Трішки зачекайте, потерпіть… — І співчутливо, майже лагідно додав: — Пані, які ви нещасливі, життя жорстоко змусило вас спокутувати просту дівочу нерозважність… Мені жаль вас, але не втрачайте надії, дарма що вже не вірите ні чоловікові, ні коханцеві; благаю, покладіться на одного з ваших приятелів… щирого й відданого друга… І уклінно прошу права стати таким другом для вас.
XVII
МІНЬЯСІВ ЗАДУМ
Цього вечора в ресторані «Фазан» було людно, зібралася добірна публіка. Всю зиму й навіть весну в цей уславлений заклад на бульварі Мадлен вчащала обрана публіка з найчарівніших парижанок, що належали до різних верств суспільства, і чоловіків з титулами, славою чи принаймні репутацією. Тому, коли вони з'являлися в товаристві, пошепки вимовляли їхні імена й одне одному розповідали на вухо їхні пригоди та витівки.
Було майже о пів на дев'яту, коли за столик, який досі героїчно боронив метрдотель, кажучи, ніби його замовлено, всілося двоє добродіїв, зрілих чоловіків. Одному, мабуть, добігало сорока, другий, схоже, вже перейшов цей поріг.
Обидва прийшли в костюмах, а що їх не супроводила жодна гарненька жінка, то в яскраво освітленій ресторанній залі на них майже не звертали уваги. Все ж коли ці відвідувачі, наче й не помічаючи довколишнього ресторанного світу, схилилися над меню, завсідники, що помалу приглядалися до них, пожвавішали, і кожному закортіло дізнатися, хто вони. З гомону, що пронісся рестораном, з реплік, якими обмінялися різні гурти, можна було зрозуміти, що принаймні одного з двох нових гостей знають або ж чули про нього.
Один із завсідників, молодий високий блондин, що їв лише італійські тістечка, а пив тільки шампанське двадцять п'ять франків за пляшку, кивнув швейцарові неподалік і коли той підійшов, ніби з безмежною байдужістю, знудьговано запитав:
— А добродій за резервованим столиком часом не лікар, не той знаменитий хірург?
Швейцар шанобливо вклонився:
— Пан маркіз має слушність: сьогодні до нас і справді завітав хірург Поль Дроп.
Молодий блондин вдовольнив цікавість і більше не розпитував. Проте служник, наче щоб показати, що обізнаний із світським товариством, схилився й довірчо зашепотів на вухо маркізові:
— Особа, що супроводить шановного професора Поля Дропа, теж дуже відома. Це Міньяс, фінансист, на біржі його знають усі. Пан маркіз, певно, пригадує, як кілька тижнів тому газети сповістили, що Міньяс придбав клініку і професора Поля Дропа. — І додав, мовби для реклами: — Тепер це єдина: паризька клініка, де оперується публіка, яка хоч трохи поважає себе. Це; обходиться тисяч у десять-п'ятнадцять, якщо не більше. Зате ж яка честь!