Порожня труна
- Автор: Сувестр Пьер, Аллен Марсель
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Петро Таращук
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Порожня труна». Краткое содержание книги:
Французи П’єр Сувестр (1874–1914) і Марсель Аллен (1885–1969), юристи за фахом і журналісти за покликанням, написали понад тридцять романів про створеного їхньою фантазією невловимого злочинця Фантомаса. Всі вони логічно пов'язані між собою. Сюжетні лінії переходять з одного роману в інший, як і головні герої — Фантомас, його переслідувачі поліцейський інспектор Жюв, журналіст Фандор, його наречена Елен. Деякі другорядні персонажі з одного роману, з'являючись в іншому, виходять на перший план. Події переносяться з Франції до Голландії, Англії, Німеччини, Америки, вони охоплюють увесь світ. Найпрестижніша клініка, паризька біржа, аристократичний клуб, двір королеви Голландії, вельможні родини, Французький монетний двір, паризьке й лондонське дно суспільства, дворянські замки і селянські ферми, паризьке підземелля і президентський палац — усе це арена зухвалих і жахливих злочинів Фантомаса, який прибирає подобу фінансиста, санітара, аристократа, слуги чи просто волоцюги. Авторський вимисел накладається на сучасні авторам події, в них згадуються реальні особи, через що неймовірні пригоди виглядають дуже правдоподібними. Все це в поєднанні з напруженими й динамічними сюжетами й стало причиною надзвичайної популярності романів про «Генія злочину».
Перший із серії цих романів, який так і називався «Фантомас», вийшов у світ 1911 року і мав шалений успіх. Видавці вимагали продовження й автори поставили літературний процес на потік. Протягом кількох років вони щомісяця випускали детектив на двісті сторінок. Крикливі назви зразу привернули увагу читачів, ними захоплювалися представники всіх верств, популярність поширилася по всьому світі, їх перекладали багатьма мовами.
Роман «Порожня труна» було написано в 1913 році. Він є продовженням попереднього; деякі події, описані в ньому, одержують своє завершення, інші — виринатимуть у наступних. Жорстокий, підступний, невблаганний «Геній зла» заради грошей готовий на все. Йому протистоять інспектор Жюв і його друг Фандор. Боротьба йде не на життя, а на смерть, але в останню мить, коли, здається, хтось із них уже приречений, непередбачений випадок рятує його. Вони залишаються живими, щоб продовжити своє суперництво на сторінках наступного роману.
Міньяс вийшов, а Поль Дроп безсило обм'як у фотелі, обхопивши голову руками. Він був приголомшений, розчавлений, розбитий цинізмом свого співрозмовника. Що за диявол опосів того Міньяса? Він ні перед чим не зупиняється і, схоже, без найменших докорів сумління іде на найзухваліші злочини, на найжорстокіші вбивства? У мозку професора Дропа наче важко гукали останні Міньясові слова: «Слід її прикінчити». Хірургова душа протестувала проти цього наказу, проти таких ницих порад. Поль Дроп стиснув кулаки і закусив губу, так йому хотілося кинутись і власноруч задушити фінансиста.
XX
«МИ В ЛІСОЧОК НЕ ПІДЕМО…»
Вийшовши з невеличкої клінічної вітальні, Поль Дроп неквапом підійшов до дверей палати, де під наглядом мадемуазель Данієль лежала покалічена дружина; повагався хвилину і вирішив не заходити. Подався прямо додому, в гарненький будинок поряд із клінікою. Проте замість податися до кабінету, що прилягав до спальні, рушив довгим коридором, який вів до таємничих покоїв. Туди, хоч як вона хотіла, він не дозволяв заходити Амелі, коли ще вона, жила зі своїм чоловіком. Професор, і досі сполотнілий, відчув, як у нього пашить обличчя, як обм'якає тіло. Невеличким ключем відімкнув непомітні на тлі дерев'яних панелей потаємні двері, прочинив їх і ступив на гвинтові сходи, що вели на горішній поверх.
У квартирі стояла тиша, а все ж, щойно відчинилися ті таємничі двері, почулося немов радісне жебоніння, що долинало до самого низу. Тонкий, чистий, ясний дитячий голосок співував популярну пісеньку, колискову, якою няні присипляють малих дітей. На ту пісеньку доктор прояснів, очі його зблиснули, а долоні склалися докупи, мовби для врочистої благальної молитви. Професор Поль Дроп, завжди ніби холодний, суворий і неприступний, раптом перемінився. На обличчі відбилася зворушлива ніжність і супокійна лагідність. На очах виступили сльози, а губи мимоволі забурмотіли:
— Я люблю її, люблю, моє творіння… Все своє життя…
І вмовк, зненацька пригадавши слова, якими Міньяс кілька хвилин тому завершив розмову. «Її слід прикінчити», — казав той незбагненний чоловік, Тоді Поль Дроп обурився, але зараз, коли чув жебоніння ангельського голосочка, Міньясова порада не видавалася йому ні ницою, ні жорстокою: адже то була тільки порада, до якої годилося прислухатись.
Професор причинив за собою потаємні двері і обережно, стишуючи кроки, став підніматися сходами. Атож, попри всю свою радість, Поль Дроп був стривожений, збентежений і пригнічений. Інакше помітив би, що цього тихого сумного вечора за ним стежать, що за ним іще хтось зайшов до його усамітненого помешкання. І, заховавшись за портьєрами в передпокої, бачив, як Поль Дроп відімкнув потайні, непомітні на тлі дерев'яних панелей двері.
Амелі прокинулася, коли вже добре розвиднілось. Страшні різані рани на обличчі і грудях нестерпно боліли, проте більше за біль її обходило одне, що їй кортіло дізнатися і чим дедалі дужче переймалася. З невимовним жахом вона побачила біля себе ревну Данієль. І, не витримавши, Амелі відчайдушно закричала:
— Я не хочу вас бачити… Дайте мені піти, я не хочу зоставатися в клініці Поля Дропа! Я забороняю йому торкатися мене! Випустіть мене! Краще здохнути на вулиці, ніж зоставатися тут!
Амелі так розхвилювалася, що вражена мадемуазель Данієль подумала: нещасна почала марити і їй треба дати снодійного. Після ліків Амелі заспокоїлась, тіло її обважніло. Вона спробувала сісти, але тільки знесилено впала на подушки і, майже непритомніючи, пробелькотіла:
— Я не хочу… Не хочу… тут зоставатися…
Що ж до Поля Дропа, то ці події, мабуть, неабияк на нього вплинули або, ж відвідини потайного покою цієї ночі перемінили його, бо хірург о сьомій ранку не став обходити хворих як то звик, а тільки переказав Данієль, що вкрай стомлений і побуде вдома.
Професор і справді, навіть не роздягаючись, приліг у м'якому фотелі, сподіваючись трохи відпочити. Але той намір перебив служник.
— Чого ще треба? — роздратовано кинув Поль Дроп. — Я ж казав не турбувати мене.
— Пане, — винувато мовив служник, — перепрошую. Але прийшов суддя і хоче вас бачити.
Сполотнівши, Поль Дроп підхопився. Його затрусило, мов у лихоманці.
— Чого він хоче? — запитав невпевнено.
Слуга тільки стенув плечима.
— Гаразд, нехай заходить.
За хвилину перед хірургом стояв Себастян Перрон.
— Моє прізвище вам нічого не промовляє? — сухо й погрозливо спитав судовик.
І тоді Поль Дроп упізнав суддю, що хотів замирити його з дружиною — то був перший необхідний крок, коли Амелі подала до суду на розлучення.