Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Прагнення Хвильового відійти від впливу російської культури найбільше проявилися в третій збірці статей — «Апологети писаризму». Першим і головним серед апологетів було означено Пилипенка. Позиції зміцнилися, пристрасті розгорілися, і кожна сторона намагалася змалювати свого опонента найгіршими епітетами з риторики класової ворожнечі, водночас відчайдушно проголошуючи власну відданість пролетарській та комуністичній партії.

Хвильовий змальовував ВАПЛІТЕ як такого собі Дон Кіхота в пошуках комуністичного культурного ідеалу. Це був не єдиний агент у історичному процесі. Він також зіткнувся з панівними силами противника. «Словом, ВАПЛІТЕ не тільки імпозантний чинник на літературному бездоріжжі, але й якесь пугало, чортик». Хвильовий вважав за потрібне нагадати: ВАПЛІТЕ вимагала дотримання найвищого критерію мистецтва, таким чином, вона не мала жодного вибору, окрім як узяти на себе історичну роль у розвитку пролетарського мистецтва. Вона мала кинути виклик претензіям «Плугу» на гегемонію, яка означала б домінування мистецтва «ідеології дрібнобуржуазних угруповань». Єдиним гегемоном процесу мистецького розвитку була, за Хвильовим, Комуністична партія та її керівництво, а не російська ВАПП чи український «Плуг». М’яко кажучи, було не дуже мудро розділити літературу на самопроголошені войовничі класові організації, які постійно гризлися між собою. ВАПЛІТЕ, писав Хвильовий, не вважала себе пролетарською академією чи взагалі пролетарською в будь-якому сенсі; це була вільна академія пролетарської літератури, щось зовсім інше — по суті, марксистський інститут, що намагався продукувати вартісне мистецтво для пролетаріату, на це більше жодна літературна організація не могла замахнутися[538].