Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
СТАЛІНСЬКО-ПУТІНСЬКІ ПЕРЕСЕЛЕННЯ
Переглядаю світлини перевезених з Донбасу на Камчатку й Магадан і згадую численні історії росіян, які втікали з Таджикистану на початку 1990-х років. Перші роки «врятовані» заробляли на життя казками про «потокі русской крові» на вулицях Душанбе, про численні «погроми». Через якийсь час починали плакати, слухати таджицьку музику, над якою вони в Таджикистані сміялися. Почали готувати плов і манти. Почали відзначати Навруз. Їм треба було кілька років, щоб зрозуміти, що таке для них їхня «історична батьківщина».
Колись Сталін бачив у народі, що населяв СРСР, потенційного ворога, підозрюючи у зраді практично всіх, навіть своїх земляків, коли в 1952 році у так званій «мегрельській справі» до Сибіру відправили кілька ешелонів з грузинами. Сталін вважав, що любов до вождя виховується не добрими справами, а репресіями і розстрілами. Мільйони людей переселяли за тисячі кілометрів від рідної землі, чудово знаючи, що значна частина загине дорогою, багато — від туги на чужині. Так Сталін створював новий, радянський народ — покірливий і легко збираний у колони для радянських святкових демонстрацій. Родичі репресованих цілували портрети Сталіна і задавлювали одне одного у тисняві на його похоронах. Сталін розкидав по всій території СРСР величезну кількість людей.
Хрущов і Брєжнєв цю традицію продовжили — добровільно-примусово, заманюючи людей на цілину, будівництво БАМу та багато інших «будов століття», що з часом стали нерентабельними і, врешті-решт, непотрібними. Вони зміцнювали радянську імперію, переселяючи на її околиці людей інших національностей, насамперед росіян, українців і білорусів, нехитро приховуючи етнічну підоснову і практично розвиваючи «радянський інтернаціоналізм».
У моєму рідному Таджикистані було кілька поколінь росіян і українців, переселених ще з кінця XIX століття. Мало хто сприймав Таджикистан як батьківщину, не приховували неприязні до таджицької мови і культури, наполягаючи на тому, щоб з ними говорили виключно російською. Нас, що вважали таджицьку своєю другою рідною мовою, можна було перелічити на пальцях. Ми відчували неприховану неприязнь з боку інших росіян і постійні кепкування з приводу того, як ми можемо говорити на мові цих «….». Побутовий націоналізм процвітав, незважаючи на радянську політику «інтернаціоналізму» і величезну кількість плакатів про «дружну сім’ю народів». Тоді ж, у радянські часи, з’явилося офіційне слово «нацмен» — національна меншість. Це в Радянському Союзі, де жили понад 100 народів і народностей, «нацмени» були меншістю, а основоположним народом був, звичайно, російський.
Із розпадом СРСР у Кремлі замислилися про повернення росіян на «історичну батьківщину». Обіцяли пільги і соціальну допомогу, житло і роботу. В 1990-х роках у такий спосіб, обманом, вивезли із Грузії духоборів, які жили там ще з першої половини XIX століття. Програму переселення координувало МНС під керівництвом Сєрґєя Шойґу.
Духобори продали в Грузії свої помешкання, сільськогосподарську техніку, майно. У Тамбовській і Брянській областях їх, звиклих працювати на землі, чудових тваринників, городників і бджолярів, розселили по гуртожитках, запропонувавши роботу на заводах і фабриках. У 2009 році очільник громади духоборів Татьяна Чучмаєва опублікувала в газеті «Аргументы недели» відкритого листа до президента Саакашвілі з проханням повернути їх додому, в Грузію. У листі вона розповіла про те, з чим вони зіткнулися на «історичній батьківщині»: «Програма і гроші ніби державні, а насправді все комерційне! Їхали на батьківщину, а потрапили в рабство», — завершила свого листа Чучмаєва. Духобори зіткнулися не лише з побутовими й господарськими проблемами, вони відчули, як руйнується їхня громада, молодь починає вживати спиртне і палити.
Два роки тому я знімав фільм про грузинських молоканів і зустрівся у молитовному будинку села Богданівка в Кахеті з кількома переселенцями, які живуть зараз у Росії. Кілька чоловіків погодилися розповісти про свою долю. Вони приїхали в день поминання всіх покійних, коли громада молоканів збирає тих, хто зможе приїхати вклонитися могилам рідних. Проте в Росії, як мені розповіли переселенці, вони почали «втрачати свій дух» молоканів, оскільки тільки громада й рідні місця можуть виховати молоде покоління. Сюди, до Грузії, вони приїхали додому, на кладовищі Богданівки поховані їхні предки.