Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
Сірість успішно чинить спротив спробам побачити світло. Можливо, це наслідок довгого життя в умовах подвійної моралі. Люди, травмовані «моральним кодексом будівника комунізму» (чи радше розбіжністю між реальністю «будівництва» з його ж «кодексом»), із недовірою сприймають будь-які моральні імперативи. Їхнє виживання (або благополуччя) колись залежало від ступеня моральної гнучкості, тому для них «добре» те, що зручно.
Зручна зона моральної сірості для нас є зоною комфорту, і ми захищаємо своє право лишатися в ній, підозрюючи будь-які закиди всіляких «авторитетів» щодо «моралі» у брехні, маніпуляції, святенництві — тобто теж, зрештою, у брехні, просто іншої якості. Або, у найкращому випадку, вважаємо їх наївністю.
Любомир Гузар опинився в нашому дрімучому медійному полі на особливому положенні, став винятком із правил, повернув вислову «моральний авторитет» справжній зміст, позбавлений сарказму. Можливо, тому, що його репутація була й залишається абсолютно незаплямованою. Ми не маємо щодо нього підозр ані в минулому, ні в сьогоденні. Амбіції? Він був главою церкви, міг, як казали, претендувати навіть на папську тіару, а замість цього добровільно зрікся влади. Багатство? Вплив? Усе мимо. Усі спроби його скомпрометувати пропадають намарно.
Ані примітивний, ані вигадливий компромат до Блаженнішого «не лип» — навіть підозра у масонстві не зацікавила найгарячіших прибічників конспірології. Може, саме тому, що його доля така «безхмарна» — принаймні, видається такою на тлі буремного ХХ століття. Має рацію Леся Харченко: біографія кардинала Гузара таки позбавлена очевидних особистих драм. Він не був у сумнівних партіях і об’єднаннях, на ньому не залишили відбитки своїх лап спецслужби, він чистий від бруду й крові в’язниць і таборів, від підозр у вербовках та інших сумнівних угодах, на які були змушені йти навіть найкращі люди, щоби вижити у пеклі. Він (ах, щасливчик!) виявився вільний не тільки від підозрілих сторінок у біографії й ілюзорних плям на репутації — Гузар не обтяжений звичними для нас моральними травмами, через які ми не довіряємо одне одному. Ці травми, немов осколок дзеркала тролів, спотворюють наш погляд на світ і одне на одного.
Погляд Гузара здається нам свіжим — у той час, як він просто чистий. Іноді, слухаючи патріарха, ловиш себе на тому, що подумки відмахуєшся від його слів, оскільки, Боже милий, як можна бути таким наївним?!
…Але ж як можна бути такою зіпсованою? Адже ці «наївні речі» — це той гамбурзький рахунок, який у наших широтах уже давно ніхто не бере до уваги, бо ми надійно загрузли в релятивізмі — моральному, соціальному, політичному. Це ті точки опори, які допомагають відокремити грішне від праведного, ті двері, які виводять із «сірої зони» туди, де можна побачити чітку межу між білим і чорним. Те, що «приховав від сильних і відкрив малим» — чисте і ясне бачення межі між Добром і Злом. Те, за що ми, навіть ставши дорослими, досі любимо дитячі книги: доросла людина, яка знає, що «все відносно», потребує хоча б іноді острівця твердого ґрунту під ногами, на якому можна «стояти й не могти інакше».
Дотепер такий острівець у нас був (і залишається) один на всіх — бруківка Майдану Незалежності й прилеглих вулиць. Тільки там ми «стоїмо і не можемо інакше». Але якби ми знайшли «внутрішній Майдан», який завжди з тобою і на який можна спиратися, потреба поливати столичну бруківку кров’ю й «коктейлем Молотова», можливо, відпала б узагалі. «Нам не потрібен третій Майдан — давайте закінчимо другий», — закликає Гузар. Давайте закінчимо Революцію гідності, знайшовши гідність, зробивши її внутрішньою потребою і невід’ємним правом. Давайте станемо людьми.
Мудрість Гузара — це здатність перекинути місток із дитячого світу чітких ліній до світу дорослого досвіду. Патріарх не робить для цього нічого особливого і надприродного — він залишається собою і знову власним прикладом переконує нас у тому, що «так можна». Фігура Любомира Гузара постулює нормальний стан речей, при якому в людини слова, дії і думки збігаються. Для цього потрібна величезна сміливість, невідома нам, що перестрибнули з «совка» відразу в інформаційне суспільство, змінивши радянську «культуру сорому», що спирається на «громадський осуд» і «товариські суди», на іншу «культуру сорому», вибудувану навколо пошуку популярності за будь-яку ціну й прагнення «лайка». Ми перестрибнули з культури мовчання, у якій можна було базікати на кухні, але за її порогом — «тримати обличчя», прямо в культуру соцмереж, де можна так само «триндіти» будь про що й лишатися при цьому невразливим, проминувши стадію формування реальних громадянських відносин.