Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
«Я би хотів, аби в нашій церкві відродилося нормальне синодальне життя, — зізнається патріарх. — Свого часу, за підпілля, єпископам було небезпечно спілкуватися, робити спільні акції, просто збиратися докупи. Ми змушені були починати синодальне життя майже з нуля. Думаю, уже багато в тому напрямі зроблено, але, гадаю, можна ще попрацювати. Я би хотів, щоби це було більш інтенсивно, щоби наша церковна спільнота звертала більше уваги на те, що пропонує Синод. А він, зі свого боку, повинен так діяти, щоби люди відчували, що відбувається на Синоді».
Зрештою, відкритість у спілкуванні — неодмінна умова повноцінної молитви. Адже молитва — це теж бесіда й співпричетність. Коли Гузара називають «людиною молитви», за ним визнають уміння перебувати у спілкуванні з Богом. Свідомо чи ні, багато хто дивується тому, як органічно це йому вдається. «Ви звертали увагу на те, що в молитві ми завжди говоримо Богу „Ти“? — несподівано запитав одного разу під час інтерв’ю кардинал Гузар. — Президенту ми говоримо „ви“, а Богу — „Ти“. Подумайте над цим».
Те, що заважає повноцінному християнському життю, заважає й повноцінному життю суспільства. Майдани — прекрасні, хоч і драматичні сторінки нашої історії, але й тривожні також. Їхня регулярність — свідчення того, що тільки під тиском колосальної несправедливості або великої небезпеки ми можемо довіритися одне одному, подолати бар’єр відчуження і страху перед ближнім — увійти в «громадянське сопричастя», яке так надихало нас на всіх наших майданах. Коли ми навчимося так само сприяти одне одному в «міжмайданні» періоди, у революціях потреба відпаде. Паростки цієї взаємодії та довіри Гузар із задоволенням відзначив у розвитку волонтерського руху після Революції гідності. «У ці дні ми стали краще ставитися один до одного», — це, на його думку, було найголовнішим досягненням останнього Майдану. Почуття солідарності, сопричастя в спільній справі, які зміцніли в суспільстві, змусили його одного разу сказати, що «війна може, в кінцевому підсумку, піти нам на користь». Вона змусила людей об’єднуватися, сприяти, довіряти одне одному вже не в революційному пориві, а в буденному, щоденному режимі. Зрештою спілкування, довіра, готовність і здатність до сопричастя — це і є базові прояви «любові до ближнього». Любов — це не просто почуття, емоція, яку можна зберігати глибоко в собі, щоб ніхто не дізнався. Вона цінна, тільки коли дієва. Готовність відкритися й прийняти — ось мінімальний зміст дієслова «любити».
Готовність іти назустріч, відкриватися і приймати Любомир Гузар реалізував, зокрема, у миротворчих місіях. Примиряти доводилося багатьох. Із перших кроків рідною землею, із перших днів роботи вже у незалежній Україні складався довгий-довгий список рахунків і образ, які неможливо було залишити без уваги. Так, ще на початку 2000-х загострилося питання взаємин із поляками — на тлі реконструкції меморіалу Орлят у Львові. Дійшло до скандалу на найвищому державному рівні: президент Польщі Александр Кваснєвський скасував свій візит в Україну на знак протесту проти дій української влади щодо меморіалу. Тоді заспокійливу ноту внесли два львівські кардинали — Любомир Гузар та Мар’ян Яворський, лідери українських греко- і римо-католиків, які оголосили про свій намір здійснити поминальні молебні на місцях «спірних» поховань як українців, так і поляків. Намір було втілено: молебні проходили на території обох країн, і всюди українську сторону представляв невтомний кардинал Гузар.
«Це почалося ще за мого попередника — Блаженнішого Мирослава Івана, — згадує Любомир Гузар. — У 1987 році в Римі були присутні польські католицькі й українські греко-католицькі єпископи. Зі сторони польської був кардинал Глемп, з нашої — Любачівський. Прочитали декларації про бажання взаємного прощення і примирення. Вони казали: дивіться, німці і французи, два народи, які багато між собою воювали, дійшли до розуму і стали державними приятелями. Але важливіше, що після Вселенського собору примирилися польська і німецька церкви. Це був гарний жест — простили і просили прощення. Між українцями й поляками також були дуже прикрі моменти в історії. Я був присутній при тій зустрічі. А коли вже був при уряді (десь у 2002—2003 роках), відвідував кардинала Глемпа і сказав: „Пригадуєте?“ — „Так, — каже, — пригадую“. Але ж люди про це не знають. В Україні на той час був комуністичний режим — звідки тут мали знати про той акт примирення? Та навіть і в Польщі не знають. І ми з ним вирішили продовжувати ту роботу. Нам тоді багато вдалося досягнути. Але пізніше якось усе те трохи занехаяли. І я дуже жалкую, що ми того не продовжували. Декларації були зроблені, бо ми відчували, що як духовні люди повинні подбати, аби між нашими народами був справжній щирий мир. Але не довели того до кінця. Я тепер кажу всім, щоби думали, що з тим робити. Наші народи багато пережили, завдали один одному кривди. Навіть для Східної Європи в цілому це потрібно зробити, аби був справжній щирий мир між поляками та українцями. Як таке буде, у Європі також буде мир».