Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Для УГКЦ примирення з поляками було глибокою внутрішньою потребою — потребою примиритися з власним минулим. Відносини між поляками-католиками й українцями на цих землях не вичерпуються «м’ясорубкою» ХХ століття, усе почалося кількома століттями раніше. Примиритися з власним минулим, залікувати рани й подолати образи — необхідна умова для того, щоб рухатися далі, не повертаючись постійно до минулого, яке болить і не відпускає. «Минуле залишаємо Богові», — пише Блаженніший у своєму програмному зверненні до вірних «Один Божий народ у краї на Київських горах». Покаяння й прощення — той шлях, який, на переконання церк­ви, дає нам можливість жити далі, іти вперед, скинувши з плечей тягар провини й образи. Проект єдиної Київської церкви, за великим рахунком, також був проектом примирення і «входження у сопричастя» для українських церков, кожна з яких була замкнена і почасти поневолена власною історією з її хворобливими сторінками і неоплаченими рахунками.

«Людина миру» Любомир Гузар зазвичай закликав до мирних способів вирішення спірних питань. Йому подобалися Майдани в першу чергу тим, що вони сповідували саме мирний протест. Під час Революції гідності, вже ставши емеритом, Любомир Гузар разом із групою «Першого грудня» готовий був вступити в переговори й виступити посередником між владою та Майданом. Але, попри переконання, він ніколи не вимагав «миру за всяку ціну». Коли він побачив по той бік столу переговорів людей, занадто несамостійних, аби на щось зважитися, людей, які не хочуть шукати іншого виходу з кризи, крім «перемоги за будь-яку ціну», Блаженніший відмовився від миротворчих місій. «Нема з ким говорити», — ось і все, що зронив, коментуючи цю зустріч Любомир Гузар. Попри лапідарність, ці слова надали ситуації неймовірної кришталевої ясності. «Нема з ким говорити» в устах «людини миру», здатної говорити з ким завгодно, пролунало як вирок.