Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
Тут, певно, ми знову стикаємося з ефектом «незагроженої самоідентичності»: не боятися співрозмовника, бути готовим довіритися ближньому може тільки людина, яка цілком усвідомлює власну гідність. Можливо, у цьому секрет Блаженнішого із його неймовірним, гідним подиву умінням вести бесіду. Це вміння, вироблене, за визнанням патріарха, у роки мандрів в Австрії, США, Італії, де «люди спілкувалися значно вільніше, ніж в Україні». У нас ніколи не було тієї міри свободи висловлювання, властивої західній культурі. Тут завжди було багато від «культури сорому». Радянський Союз із його «громадським осудом» і «проробками в трудовому колективі» потрапив у резонанс і багаторазово посилив традицію святенницького замовчування, прагнення «здаватися, але не бути», яке існувало на цих теренах ще до нього.
Будувати бар’єри між людьми з дитинства стало важливою обставиною радянського виховання. СРСР був кровно зацікавлений у тому, щоб ускладнити комунікацію і знизити здатність своїх громадян до солідарності. Громадське життя редукувалося й стискалося до розмірів кухні. Ці останні редути «приватного життя» лишалися цілком закритими: радянське уявлення про невтручання у приватне життя помітно відрізнялося від того, яке було звичним для людини з Європи чи США.
Образ радянського інтелігента, який рефлексує на кухні, повинен увійти в аннали соціальної психології. Розрив між «своїм життям» і реальністю був для радянської людини принципом виживання і навіть своєрідним інтелігентським шиком. Щоправда, за нього доводилося платити — зокрема, власним здоровим глуздом і невмінням домовитися з сусідом про елементарні побутові речі. Стіни між «нашим» і «не нашим колом», робітничим класом та інтелігентським «прошарком», містом і селом, між людьми різних національностей були високі й непрозорі. Соціалізм надурив навіть у цьому: жодної «соціальної рівності» тут не було. Була принципова неможливість взаємодії між різними соціальними групами і окремими їх представниками всередині цих груп, яку неухильно культивувала радянська культура. Школа створювала армію комунікативно неповноцінних людей, із дитинства «накачаних» страхом перед необхідністю розтулити рота й заговорити. Немає нічого дивного в тому, що ця комунікативна неповноцінність пострадянської людини була помічена й виведена як «проблема першого плану» людиною церкви, тому що церква — це спілкування, сопричастя, єдине Тіло. Православний богослов Іоанн Зізіулас назвав цей стан «буття як спілкування». Там, де сопричастя немає, відсутнє й повноцінне церковне, християнське життя.
«В Америці от що дуже було важливо: відвідувати вірних. І коли я став Верховним архієпископом, то казав на зібранні священиків: „Маєте парохію, знаєте границі, хто до вас належить — старайтеся відвідати кожну родину, старайтеся бути з тими людьми“, — згадує Гузар. — Я не казав чогось особливого: в Америці то була звичайна вимога до душпастиря. Але у Львові, виявилося, ні. Я так і не знаю, чому це виявилося неможливим у Львові, що їх стримувало, тих священиків. Може, для них це було чуже чи вони боялися, що їх не зрозуміють. Для нас в Америці ці візити священика були спрямовані на те, аби краще пізнати життя парафіян, дізнатися про людей — що потрібно, що їм болить, чим у кожній родині можна допомогти. А нашим священикам здавалося, що це все неприйнятно, що вони пхатимуться в чуже життя. Ніхто мені не пояснив, чому вони не хочуть того робити».
Для Гузара з його досвідом українських парафій-громад, де життя прихожан природним чином перепліталося з їхньою церковною практикою, зіткнутися з атомізацією віруючих всередині церковних громад, що перетворюють саму літургію на формальну присутність, було, напевно, серйозним ударом. Не випадково виникали програми «Жива парафія», «служіння мирян», оживали реколекційні центри — робилося все, аби дати людям відчути й усвідомити потребу в живому спілкуванні.
Гузар нарікає іноді на брак «нормальної розмови» між людьми, що належать одній церкві, що живуть, здавалося б, загальними справами і прагненнями. Кожен говорить те, що хоче чути співрозмовник, що годиться говорити, а не те, що варто було б сказати. Кожен грає роль — і нічого, крім вистави, не відбувається. Це «розриває» церкву «по вертикалі»: життя й реалії іншої верстви населення виявляються полем хіба що формальної цікавості. Священики не знають, чим живуть вірні, єпископи відірвані від реальності парафій, а миряни не надто цікавляться єпископами та їхніми рішеннями. Кожна соціальна група всередині церкви виявляється цілком самодостатньою, а їхнє спілкування зведено до ритуалізованих форм.