Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Неможливо «вилікувати» ситуацію в будь-якій окремій царині, її треба змінювати в цілому суспільстві. Люди керуються моральними категоріями або взагалі їх не мають і у приватному, і в соціальному житті, поширюють їх на політику, фінанси, бюрократію, церкву. Усі ці інституції та галузі відповідають «соціальному зрізу» пострадянського суспільства з його хворобами. Напевно, для ентузіастів, які приїхали «будувати Україну», саме цей — суто людський — фактор виявився найбільшим шоком. Радянські люди були іншими, і, на жаль, це само собою не минало із віддаленням від дати проголошення Незалежності. Нав­паки, закріплювалося, обростало міфами про те, що «все було не так уже й погано», відтворювало себе в системі виховання й освіти, політиці та будь-яких інших суспільних стосунках. Світоглядна система (як і раніше, докорінно радянська) мімікрувала, поступалася в деталях, але надалі досить успішно зберігала себе.

Як главі церкви Гузарові доводилося стикатися з характерними проявами пострадянської ментальності. Наприклад, із інфантильною агресивністю, яка виявлялася у свавіллі й небажанні приймати ані думку іншого, ані керівні вказівки. У межах такого світогляду не було місця авторитету — був або страх, або власне бажання. Із цього виростала пострадянська релігійність із її обрядовір’ям — пошуком у церкві тільки того, у чому видно традицію, але не живу віру, не «зустріч із Христом», до якої не втомлюється закликати Блаженніший. З-поміж інших ознак такої «релігійності» — небажання йти до сповіді в упевненості, що «нічого такого я не зробив»; небажання слухати проповідь, бо священик точно «не розумніший за мене». Ми уважно придивляємося до вишивки на хоругвах і оздоб­лення великоднього кошика, зі сліпою повагою ставимося до харизматичного священика, не завважуючи його диктаторських замашок. Ми не відкидаємо язичництва, що проникає під виглядом «народної традиції» навіть під церковні склепіння. Ми настійливо бажаємо дива за будь-яку ціну. Усілякі «чудотворці» й «екзорцисти», кілометрові черги до «мощів-гастролерів», харизматичні й просто «солідні» батюшки (успішні продавці треб) росли, як гриби після дощу в пострадянських церквах. Ґрунт, підготовлений радянською системою з її догматизмом, подвійною мораллю і тотальною неповагою всіх до всіх, давав щедрі й неїстівні плоди.

Священнослужителі звично звинувачують у цих квазірелігійних і псевдохристиянських нашаруваннях атеїстичне виховання. Проблема, на жаль, глибше — і вони самі, напевно, про це здогадуються. Із «безбожництвом» вони змогли б боротися досить успішно: християнська церква здійснює свою місію дві тисячі років, за цей час, напевно, були напрацьовані методики чи не на всі випадки життя. Проблема однак не лише в чистому «безбожництві», а в комплексі радянського виховання, яке редукувало критичне мислення, здоровий глузд, довіру та ініціативу, натомість нав’язувало інтелектуальну обмеженість, комплекс неповноцінності, подвійну мораль і покірність. Неможливо змінити ситуацію в церкві, не змінивши ситуацію в суспільстві в цілому. Адже саме з соціуму приходили до церк­ви майбутні священики і єпископи.