Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

Якби мені запропонували добрати прикметник, який найточніше відповідає образу патріарха Гузара, я б не вагалася ні секунди — безстрашний. Можливо, це результат глибокої віри в Бога, прояв специфічного фаталізму віруючої людини, яка беззастережно «йде в ім’я Господнє», озброєна упевненістю, що «на все воля Божа». Хай там як, Гузар вражає своєю сміливістю. Не «відчайдушною», а цілком «розважливою» сміливістю людини, яка робить, що має, і готова прийняти те, що буде. Для радянських людей це було неймовірним відкриттям — те, що можна так жити. «У людей усе ще багато страху», — повторює патріарх, тому одним із головних його закликів під час обох Майданів і взагалі будь-яких змін був і лишається «Не піддавайтеся страху». Це вільне перекладення заповіді папи Войтили «Не бійтеся». Цей заклик неможливо зрозуміти однозначно, як гасло революційних мас «зберігати спокій і валити режим». Сутність зводиться до простого й складного водночас стану — безстрашності людини, яка знає, що робить і розуміє, чому вона не може чинити інакше.

У Гузара цей заклик має й цілком прикладний сенс: не боятися іншої людини, точніше, не боятися вступати в контакт. «Ми маємо страх перед співрозмовником, якого виховані у свободі люди не мають, — пояснює він. — СРСР був побудований на страху. Навіть удома боялися все говорити. Пам’ятаєте, дітям у школах ставили в приклад Павлика Морозова, хлопчика, який доніс на батька? Із такими «героями» не дивно, що страх проростав усюди: що менше сказано — то краще. Три покоління виховувалося у страху перед іншими людьми. Тепер ми вже не боїмося, що нас репресують, але підсвідомо продовжуємо недовірливо ставитися одне до одного. Сподіваюся, через одне-два покоління це мине».

Проблема комунікативної неповноцінності пострадянської людини — це й особисте страждання Гузара, який «не знайшов свого кола», так і залишившись «чужим серед своїх», і та пружна стіна, у яку впиралися його глобальні проекти, включно з улюбленим дітищем кількох поколінь патріархів — єдиною Київською церквою. І ширше — єдністю українців і єдністю християн у світі. Можливо, Майдани так захоплювали Гузара саме тому, що там, на вулицях і площах, в екстремальних умовах, перед обличчям цілком певних, явних загроз ці бар’єри падали, і люди відчували і свою цінність, і співпричетність. Не перетворення на натовп, а саме причетність, у якій кожне людське «Я» не розчиняється, не тоне, але ще повніше усвідомлюється в загальній події.

Невміння розмовляти одне з одним і страх перед іншою людиною — елементарна відсутність діалогу в суспільстві. Поки цей бар’єр не здолає кожна людина на рівні міжособистісного спілкування, діалогу не буде і між різними соціальними групами. Не буде жодних докорінних змін у суспільстві, поки не впадуть ці стіни, не виштовхнемо з горла ком, що не дає вимовити потрібні слова, не спаде в м’язах напруга, і пози не стануть менш загрозливими. «Не піддаватися страху» означає не лише не боятися самому, а й не випромінювати агресію.