Любомир Гузар. Хочу бути Людиною
- Автор: Щоткіна Катерина
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-883-8
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною». Краткое содержание книги:
Коли В’ячеслава Брюховецького, одного з учасників групи «Першого грудня», у розмові хтось називає «моральним авторитетом», він напівжартома відповідає, що краще б йому бути кримінальним авторитетом — тоді хоч гроші водилися б. Жарт цей містить частку правди. Для пострадянської людини слово «авторитет» має довгий флер асоціацій — переважно, негативних. Це завжди фігура влади, а про владу ми ніколи не думали добре. Можливо, через те у слові «авторитет» нам відразу чується «авторитаризм».
«Авторитет» у найм’якішому, «знешкодженому» розумінні — це експерт. Він обмежується вузьким професійним полем, за межами якого сили не має. І «начальницький», і кримінальний авторитет передбачає владу, виявлену в насильстві. Цю взаємозумовленість влади й насильства ми звично позначаємо словом «авторитет». Сама любов публіки до тюремної романтики, шансону заснована на звичці до такого роду насильства і підсвідомому його схваленні. Змінити владу партійного циніка-бюрократа на специфічну «справедливість» авторитетного кримінальника — те саме, що втекти з-під влади мерзотника-шерифа з Ноттингема у ліс до Робіна Гуда. Відчувши, що рука партноменклатури знесилилася, ми тут-таки «перестрибнули» з-під неї під іншу «сильну руку», яка, як нам здавалося, забезпечувала нехай специфічний, але все ж таки «порядок». Тому важко переоцінити вплив Любомира Гузара, який укотре показав, що «може бути інакше». Його авторитет здається багатьом чимось надприроднім саме тому, що він позбавлений навіть натяку на насильство. З точки зору нашого суспільного досвіду, його авторитет є парадоксальним: до Гузара дослухаються саме тому, що його інтонація виключає безумовне підкорення. Слухач або співрозмовник сам обирає, із чим йому погоджуватися, а з чим ні. В особі патріарха авторитет не пригнічує. Навіть найбільш розлога й широка промова, проповідь чи послання не сприймається як наказ або інструкція — це завжди запрошення. В ідеалі — запрошення до дії.
Сам Гузар слово «авторитет» сприймає без сумнівних пострадянських конотацій, але його місце в сучасному світі розцінює як доволі скромне. На його думку, у наш час авторитетів немає. «У світі нема сьогодні великих постатей: мислителів, філософів, митців… Нема людського авторитету, який би заохочував людей думати над розв’язанням різних проблем — говоримо, радимося, вирішуємо… Бо ми бідні. Колись писали великі опери, а тепер не пишуть. Були часи, коли виходили видатні романи, нині ж цього немає. Є цікаві книжки, але великих немає. Просто нам так випало. В історії кожної цивілізації можна простежити такі хвилі. За триста років до Христа в Греції був період великих філософів, який через деякий час закінчився. У XVIII столітті в Західній Європі були великі богослови, а сьогодні нема. Сімдесят років тому закінчилася Друга світова війна, яка дуже сильно мобілізувала людство. Тоді була група респектабельних державних мужів — ті, хто творив нову Європу. А назвіть хоча б одну велику особу в ЄС сьогодні. Ми просто потрапили у „бідний момент“. Прийде час — будуть великі люди».
Усім, хто спілкувався з Блаженнішим Любомиром, знайома нотка м’якої іронії в його голосі. Вона підкуповує з перших слів і надає найскладнішим або навіть сакральним темам людського звучання. Патріарх ніби запрошує співрозмовника усвідомити профанність і піднестися над нею. У його інтонації немає гірких ноток сарказму, який мав би ефект зниження.
Буває «іронія до небес» — вираз Олександра Блока, який Дмитро Биков усупереч літературознавчій традиції пропонує вважати «криком про допомогу», оскільки ця всепоглинуща іронія позбавляє людину опори, робить «усе можливим» у цілком «достоєвському» розумінні безбожництва. Немає жодних абсолютів, меж між чорним і білим, і чорного з білим немає — є самі лише нескінченні градієнти сірого. В іронії Гузара все інакше. Можливо, тому, що в основі його слів, у їхніх глибинах — тверде знання того, на чому стоїш. Людині, що чітко знає різницю між білим і чорним, не загрожує «сіра сліпота». Наша ж повсякденна іронія, швидше, не гузарівська, а блоківська. І навіть глибше: Блок хоча б відчував необхідність кричати, усвідомлював потребу в порятунку. Ми не усвідомлюємо. Ми навчилися почуватися комфортно в цій «сірій зоні», яка породжувала у багатьох інтелігентів минулого століття відчайдушний крик. «Сірість» ми звикли пов’язувати з невисоким освітнім рівнем. Утім, це не стільки освітня, скільки моральна категорія. Вона позначає розмив «межі норми», відсутність фокусу, чіткого орієнтиру. Сірість відтворюється в сімейному колі у вигляді якихось «життєвих істин», які дорослі нав’язують дітям. Вона розповзається довкола — у політику, дружбу, на роботу, у будь-які суспільні відносини, заповнює медіа у вигляді пропаганди, ідеологічних маніпуляцій та поганого смаку. Сірість прекрасно почувається у церкві, утілена в різноманітних формах: обрядовір’ї, купівлі-продажу треб, бісогонстві, фанатичному «послухові» й такому самому фанатичному запереченні авторитету священнослужителів і цілої ієрархії.