Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Хоча найбільша катастрофа в українській історії сталася в Центральній та Східній Україні (у Радянському Союзі), саме в Західній Україні (в Польщі) та в еміграції українська еліта, що складалась переважно із галичан, мала час та свободу займатись українським національним питанням. Лише в 1930-х рр. Галичина стала беззаперечним центром української національної ідеї, й лише після того українська культура почала поширюватись із заходу на схід. Хоча галицька версія української ідеї мала універсальні прагнення, у 1920–1930-х рр. вона була зумовлена особливим становищем галицьких українців у Польщі. Ренесанс української культури в радянській Україні 1920-х рр. популяризувався за кордоном; новини про жорстокість 1930-х рр. замовчувались. Пам'ятаючи про домінування польських еліт перед війною, розчаровані провалом союзу з Польщею; зраджені в Ризі й незадоволені повсякденним досвідом за польської влади; українські націоналісти розглядали Польщу як найбільшого ворога української справи. Хоча Польща негласно підтримувала емігрантів із Центральної України, своїх колишніх союзників у марші на Київ, західноукраїнські націоналісти цього не оцінили[254]. Водночас увага до Польщі також притлумила жваві суперечки щодо Радянського Союзу, який багато хто з українських діячів розцінював як творця української держави — Української РСР.

Хоча комунізм послуговується універсалістською лексикою, на практиці комуністи часто керують з більш-менш національного центру. Націоналісти, з іншого боку, вживають партикуляристську лексику, хоча націоналізм має й певні універсалістські риси: в принципі, за будь-якою групою визнається право на самовизначення; в соціальному житті націоналізми виростають один з одного; в міжнародних відносинах будь-яка група може копіювати будь-яку рису національної ідеології іншої. Таким чином, малі націоналізми міжвоєнної Європи, такі як український, треба розглядати також з огляду на їхні стосунки з більшими націоналізмами, такими як італійський і німецький. Після Першої світової війни Європа була поділена між державами, що прагнули утримати статус-кво, та тими, які хотіли реваншу; реваншистські націоналістичні рухи природно сподівались отримати допомогу від останніх. Західні ідеології, особливо після приходу до влади в Італії Муссоліні, начебто показали, як поквитатись за українську національну поразку. В 1929 р. у Відні галицькі українські ветерани західноукраїнсько-польської війни заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Хоча вона також приймала емігрантів із Центральної та Східної України, орієнтувалася вона на галичан[255]. Ворожість ОУН до Польщі виросла з політичних обставин: Галичина була інкорпорована Польщею, а галицькі українці стали польськими громадянами. Поштовхом до створення ОУН була участь галицьких українських партій у польських виборах 1928 р., які, за всієї зневаги українських націоналістів, легітимізували наявні кордони[256]. ОУН була нелегальною, підпільною й терористичною організацією з планами зруйнувати статус-кво. Її метою була незалежна Україна, яка включала б усі українські території (в широкому розумінні), але тільки з українським населенням (у вузькому розумінні). Перший конгрес ОУН у 1929 р. ухвалив, що «тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації в межах власної держави»[257]. Промовистою є також остання з оунівських «десяти заповідей»: «Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави, навіть шляхом поневолення чужинців». Під керівництвом Дмитра Донцова (1883–1973) молодше покоління у 1930-х рр. віддавало перевагу ідеології над історією та марило жорстокою революцією, що створила б українську державу. Увага ОУН до організаційних питань була настільки ж важливою, як і до ідеології.