Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Ідеологія ОУН — це одна річ, а становище українців у міжвоєнній Польщі — дещо інша. Міжвоєнна Польща нараховувала серед своїх громадян майже п'ять мільйонів осіб, які розмовляли діалектами теперішньої української мови та молились у греко-католицьких або православних храмах. Приблизно три мільйони з них були колишніми австрійськими підданими, переважно греко-католики Галичини; приблизно два мільйони були колишніми російськими підданими, здебільшого православні з Волині. Польські чиновники та українські діячі також розрізняли галицьких і волинських українців: з українського націоналістичного погляду галичани були надійними, а волиняни — гарними кандидатами для націоналістичної агітації; з польського державного погляду галичани були ненадійними, а волиняни — гарними кандидатами для політичної асиміляції. Польська політика була спрямована на те, щоб перешкодити «поганим» галичанам впливати на «хороших» волинян.

У Галичині польська політика була достатньо жорсткою, щоб породити нових ворогів, але вона була далека від тієї тиранії, що могла би придушити українське громадянське суспільство чи зруйнувати українське націоналістичне підпілля. Найболючішим ударом по галицьких українцях був «Lex Grabski» 1924 р., робота Станіслава Грабського, який замінив україномовні школи двомовними (на практиці — польськомовними). Приєднавши в Ризі тих, кого він вважав за сумирне населення (податливих до асиміляції українців), Грабський сподівався, що в наступному поколінні вони стануть поляками. Його закон призвів до стрімкого зростання кількості приватних шкіл і відштовхнув українську молодь від польської влади[259]. 1925 року, під час прем'єрства його брата Владислава, Станіслав Грабський як міністр внутрішніх справ заблокував спроби провести справедливішу земельну реформу. Переворот Пілсудського в 1926 р. міг стати поворотним моментом. Відтепер польська політика стала асиміляцією «державною» а не «національною»: громадяни мали оцінюватися відповідно до їхньої лояльності державі, а не за національністю. Відчуваючи цей поворот подій як загрозу, ОУН організувала кампанію саботажу, спрямовану спровокувати Пілсудського на репресивні дії. У відповідь, хоча також і для підтримки на парламентських виборах партій, яким він симпатизував, Пілсудський організував сотні каральних контрзаходів, одним із найпоширеніших видів якого було тілесне покарання[260]. Таке приниження лише посилило тривалу ворожнечу.