Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— А та хіба ні? — запитав Бурлаку.
— Ідіть ви до біса… Я хочу спати!
Уля ліг на лавку під вікном, на яку зараз уже ніхто не претендував, і вкрився з головою.
Не минуло й п'яти хвилин, як хтось постукав у шибку:
— Гей, спите?
— Хто там?
— Черговий писар! Наказ від пана капітана Смеу зараз же йти на КП.
— Добре, добре. Ми тільки одягнемось!
— Що ж їм треба? — запитав Мардаре.
— Що треба? — крикнув Бурлаку, взуваючи черевики. — Хочуть допитати нас. Бережіться, хлопці! Знову починається банкет! — і спересердя плюнув на долівку.
— Не будь свинею, старина, не плюйся! — докорив йому Мардаре.
— Іди ти під три чорти!
«Нещасні! — подумав Уля, слухаючи цю розмову. — Страх деморалізував їх зовсім. Вже почали й лаятися».
Бурлаку потряс Улю за плечі:
— Вставай! Не чуєш? Капітан викликає на КП!
— Ідіть без мене. Я нічого не бачив і не знаю…
— Пішли, хлопці. Бо він, здається, з'їхав з глузду!
Через кілька хвилин Уля спав міцним сном.
ПОЛЮВАННЯ
Ішов дрібний і густий дощ. Небо нависло над головами солдатів величезним чорним покривалом. По всьому фронту — спокій і тиша… Піхотинці, накрившись плащ-палатками, силкувалися задрімати… Краплі стукотіли по брезенту одноманітно і гнітюче… На дні окопів з'явилися калюжі, і через те солдати спали навстоячки.
Сержант-тетеріст Пиркелабу Марин довго прислухався до хлюпання дощу. Про сон нічого й думати: скоро треба йти на завдання. Поряд голосно хропів солдат Рункану Іон.
«Стоїть на ногах і спить!.. Боже, до чого доводить людину війна!» — важко зітхнув сержант.
І раптом йому пригадався перший день на фронті.
… Вони зайняли позицію ввечері, а ранком уже рушили в атаку, назустріч кулям. Кілька перебіжок, і наступ захлинувся. Одержали наказ окопатися. Земля була тверда, як кремінь. Його сусід з правого боку спробував добігти до невеличкої могили, але неподалік вибухнула міна. Йому відірвало обидві ноги, пошматувало осколками живіт і руки. І тоді сержантові довелося побачити страшне видовище, як солдат з відбитими ногами обрубками закривавлених рук засовував назад у живіт кишки та інші нутрощі.
Марин почав сильно блювати і мало не знепритомнів. Потім цілий тиждень не міг взяти й шматка м'яса в рот. А пізніше й призвичаївся… Пригадався інший випадок. Тоді теж був наступ, з самого ранку. Опівдні їх зупинили… Метрів зо два лежав кінський труп, що вже дуже смердів… Над ним роєм літали великі зелені мухи… Враз Марину захотілося їсти. Він вийняв окраєць хліба і взявся його гризти, не почуваючи ніякої відрази.
І в голові вперше з'явилася думка: «Боже, до чого доводить людину війна!»
Солдат Рункану Іон похитнувся, сонний, і став коліньми в калюжу, як кінь, що спіткнувся на дорозі. А тоді піднявся, позіхнув і пошепки спитав:
— Ви спите, пане студент?
— Ні!
— А я задрімав. І побачив чудовий сон!
— Який саме, Іоне?
— Снилося, ніби лечу птицею, тільки без крил. Лечу легко-легко і час від часу махаю руками… А потім раптом кудись провалююсь. Як ти думаєш, що це за сон?
Іон зітхнув, а тоді обізвався знову:
— Ще не час вирушати, пане студент?
— Ні! Можеш трошки подрімати!
— Відлетів од мене сон!.. Ох, і погодка!..
— Так, паскудна ніч!
— Не за горами й зима… — мовив солдат, а після якоїсь мовчанки додав: — Гей! Та й гарно ж там було!
— Де?
— Уві сні!.. А вам снився коли-небудь політ?
— Снився, але давненько… Ще в дитинстві!
— Ось послухайте. У нашому селі жив досить заможний чоловік… на ім'я Лупу Матей. Він мав землю, воли, трохи лісу. А жінка його була просто красуня. Висока й струнка, як берізка… От він і потерпав за неї. Та молодиця залишилась вірною, ні разу не зрадила йому, хоч до неї залицялось чимало жевжиків. Та однієї осені в село з'явився скупник худоби. Не знаю, чим він її спокусив, але зрештою збаламутив молодицю. Правда, й сам був непоганий. І от якось вранці Матей прокидається, а жінки нема. Він до родичів, розпитував там і сям, — ніхто не бачив, наче крізь землю провалилася. Нарешті дізнався, що вона втекла з купцем. Що ж йому, бідоласі, робити? Бере цей хазяїн торбу хліба та й іде на розшуки. Цілий тиждень десь пропадав. А коли повернувся, то постарів відразу років на десять. Від горя подружив з чаркою, — днював і ночував у корчмі. Майна у нього наче й не було, пропив усе відразу. Тоді втратив і розум. Вийде, бувало, на вулицю, стане навшпиньки і вигукує, що він архангел Гавриїл, що його послала пречиста діва спонукати жінок до каяття. Ходив на пальцях, махав руками, наче крильми, і голосно кричав: «Ось я вже лечу на небо і скажу пречистій матері божій, що ви, молодиці, не каєтесь!». Примар, побачивши, що Матей зовсім з'їхав з глузду, послав його до шпиталю. Що сталося з ним потім, не знаю. Минуло вже багато років, а він так і не повернувся…