Зірка впаде опівночі

«Стоїть на ногах і спить!.. Боже, до чого доводить людину війна!» — важко зітхнув сержант.

І раптом йому пригадався перший день на фронті.

… Вони зайняли позицію ввечері, а ранком уже рушили в атаку, назустріч кулям. Кілька перебіжок, і наступ захлинувся. Одержали наказ окопатися. Земля була тверда, як кремінь. Його сусід з правого боку спробував добігти до невеличкої могили, але неподалік вибухнула міна. Йому відірвало обидві ноги, пошматувало осколками живіт і руки. І тоді сержантові довелося побачити страшне видовище, як солдат з відбитими ногами обрубками закривавлених рук засовував назад у живіт кишки та інші нутрощі.

Марин почав сильно блювати і мало не знепритомнів. Потім цілий тиждень не міг взяти й шматка м'яса в рот. А пізніше й призвичаївся… Пригадався інший випадок. Тоді теж був наступ, з самого ранку. Опівдні їх зупинили… Метрів зо два лежав кінський труп, що вже дуже смердів… Над ним роєм літали великі зелені мухи… Враз Марину захотілося їсти. Він вийняв окраєць хліба і взявся його гризти, не почуваючи ніякої відрази.

І в голові вперше з'явилася думка: «Боже, до чого доводить людину війна!»

Солдат Рункану Іон похитнувся, сонний, і став коліньми в калюжу, як кінь, що спіткнувся на дорозі. А тоді піднявся, позіхнув і пошепки спитав:

— Ви спите, пане студент?

— Ні!

— А я задрімав. І побачив чудовий сон!

— Який саме, Іоне?

— Снилося, ніби лечу птицею, тільки без крил. Лечу легко-легко і час від часу махаю руками… А потім раптом кудись провалююсь. Як ти думаєш, що це за сон?

Іон зітхнув, а тоді обізвався знову:

— Ще не час вирушати, пане студент?

— Ні! Можеш трошки подрімати!

— Відлетів од мене сон!.. Ох, і погодка!..

— Так, паскудна ніч!

— Не за горами й зима… — мовив солдат, а після якоїсь мовчанки додав: — Гей! Та й гарно ж там було!

— Де?

— Уві сні!.. А вам снився коли-небудь політ?

— Снився, але давненько… Ще в дитинстві!

— Ось послухайте. У нашому селі жив досить заможний чоловік… на ім'я Лупу Матей. Він мав землю, воли, трохи лісу. А жінка його була просто красуня. Висока й струнка, як берізка… От він і потерпав за неї. Та молодиця залишилась вірною, ні разу не зрадила йому, хоч до неї залицялось чимало жевжиків. Та однієї осені в село з'явився скупник худоби. Не знаю, чим він її спокусив, але зрештою збаламутив молодицю. Правда, й сам був непоганий. І от якось вранці Матей прокидається, а жінки нема. Він до родичів, розпитував там і сям, — ніхто не бачив, наче крізь землю провалилася. Нарешті дізнався, що вона втекла з купцем. Що ж йому, бідоласі, робити? Бере цей хазяїн торбу хліба та й іде на розшуки. Цілий тиждень десь пропадав. А коли повернувся, то постарів відразу років на десять. Від горя подружив з чаркою, — днював і ночував у корчмі. Майна у нього наче й не було, пропив усе відразу. Тоді втратив і розум. Вийде, бувало, на вулицю, стане навшпиньки і вигукує, що він архангел Гавриїл, що його послала пречиста діва спонукати жінок до каяття. Ходив на пальцях, махав руками, наче крильми, і голосно кричав: «Ось я вже лечу на небо і скажу пречистій матері божій, що ви, молодиці, не каєтесь!». Примар, побачивши, що Матей зовсім з'їхав з глузду, послав його до шпиталю. Що сталося з ним потім, не знаю. Минуло вже багато років, а він так і не повернувся…