Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— Коли ми поставимо собі за мету будь-якою ціною виправдати Барбу, — похопився капітан Смеу, — то знайдемо не три, а тридцять заперечень, дорогий Уля. Поки ти зважуватимеш, у нас може загинути ще не один солдат. А втім, генеральний штаб наказує заарештувати його. І тільки ти все проти…
— Чому ви вважаєте, що я проти арешту?
— Це видно з твоїх міркувань…
— Ви просто мене не зрозуміли. Коли хочете, можете його арештовувати!..
— А ти сам умиваєш руки?
Генерал, який дозі пильно прислухався до розмови, раптом спитав Улю:
— Невже ти й зараз не погоджуєшся на арешт Барбу? Хіба ці відомості з генерального штабу ще не переконливі?
— Вони переконливі лише настільки, що Барбу можна записати першим до списку підозрілих, пане генерал.
— Ну, це вже занадто! — вигукнув розгніваний капітан Георгіу. — Що ж тобі потрібно, юначе? Ти хочеш, щоб генеральний штаб категорично визнав Барбу агентом абверу? Але ж навіщо тоді ми всі тут?.. Заарештуємо його, і, хоч який він не затятий, все одно зізнається.
В цю мить у дверях з'явилась голова лейтенанта Смерендою, генералового ад'ютанта.
— Пробачте, пане генерал. Черговий офіцер, молодший лейтенант Параскивеску просить на хвилинку пана капітана Георгіу.
— Ідіть, Георгіу! Знову щось трапилось…
Начальник другого відділу поспішно вийшов. Усі інші, немов передчуваючи якусь неприємну новину, стурбовано засовались на стільцях.
Капітан Георгіу скоро й повернувся.
— Барбу Васіле зник! — повідомив він сухо.
— От чортовиння! — промимрив Смеу.
— Як це зник? — сердито перепитав генерал. — Поясніть нам, будь ласка!
— Параскивеску говорить… Чверть години тому до нього прийшов Бурлаку і повідомив, що Барбу щез. Вранці, як хворий, він зостався на квартирі. В обід один з шифрувальників, забув його прізвище…
— Мардаре, — підказав йому Смеу, — бо всі інші були зі мною.
— Так, Мардаре… Він приніс Барбу обід на квартиру. Той почував себе краще. А поївши, знову ліг. Коли Мардаре повернувся увечері, то вже не застав його. Запитував у хазяїна, взялися скрізь розшукувати його, але даремно. Тим часом повернулися й інші хлопці. Тоді Бурлаку, не знаючи, де можна знайти тебе, Смеу, з'явився до Параскивеску і розповів усе. І ще одно — Параскивеску каже, що шифрувальники зовсім занепали духом. Вони вважають, що Барбу спіткало таке ж нещастя, як і Томеску.
— На цей раз вони помиляються, — мовив сердито капітан Смеу. — Барбу пронюхав про наші заходи та й накивав п'ятами. І ми пошилися в дурні! — глянув він на Улю з докором.
А той, як винуватець, втупив очі в землю і сидів, схрестивши руки на грудях.
«Невже я й справді помилився? — билася в його голові думка. — І все-таки Барбу втік!.. Подобається це мені чи ні, а факт залишається фактом!»
Генерал, вгадуючи його душевний стан, вирішив дати йому спокій.
— Панове, ви вільні! — сказав він. — Вам, Георгіу, слід вжити найрішучіших заходів на власний розсуд. Може, ще й затримаєте Барбу. Він не міг утекти далеко. І повідомляйте мене час від часу про новини. На добраніч!..
Вийшовши від генерала, Уля Михай повільно прямував на квартиру, марно намагаючись заспокоїтись. У голові плуталися різні думки… У генерала бородавка над лівою бровою… В погребі під тією хатиною пахло кислою капустою… Завтра треба підстригтися… Закінчиться війна, і я напишу Франсуа, щоб він переслав усі мої книги…
Замислившись, проминув і свою квартиру. Раптом його наздогнав мотоцикл з коляскою.
— Хто йде, — почув він голос лейтенанта Тимплару, начальника поліцейської роти.
— Я, пане лейтенант! Солдат-тетеріст Уля Михай!
— А-а-а, це ти? Не вештайся сам по селу. Заборонено. Повертайся зараз же на квартиру!
— Добре! А куди ж це ви проти ночі, пане лейтенант?
— На завдання. І все через вас, шифрувальників! Стонадцять чортів вашій матері. Знову пропала ніч…
І лише тоді, коли мотоцикл рушив далі, Уля збагнув, що його квартира залишилася позаду. Хлопці сиділи похмурі й сердиті.
— Ти знаєш? Пропав уже й Барбу! — мовив Пеліною, впускаючи товариша до кімнати.
— Так. Я вже чув від капітана…
— Де ж ти його бачив?
— На КП.
— І що ти тепер скажеш?
— Та нічого!..
— Томеску… Барбу… Зосталося нас четверо. Це просто жахливо. Ми порадились і вирішили завтра проситися на передову.
— Це ваша справа!