Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Генерал зблід на лиці, але тримався бадьоро.
— З'єднайте мене з артилеристами, та швидше! — гукнув він телефоністові крізь гул канонади.
— Алло, «Озана»! Алло, «Озана»! «Озана»! Пане генерал, можете говорити! — мовив переляканий солдат.
— Алло! Молдовяну? Перенесіть вогонь! Вишукайте батарею гаубиць. Вона стріляє по хаті, де ми зараз знаходимось. Тільки мерщій, бо становище у нас скрутне!
Попинкаріу кинув трубку і притулився до стіни. Саме в цю мить до кімнати повернувся Уля.
— Пане генерал, — заговорив він зовсім спокійно, — під цією хатою є погріб… Там не так уже й безпечно, а проте льох надійніший, ніж оці стіни. Я вважаю, що нам треба зайти туди.
Генерал промовчав, не бажаючи показувати свого ляку. Та саме в цю мить інший снаряд, зірвавши дах, зруйнував усю стелю.
— Гаразд, хай буде по-твоєму! Ходімо!
Ляда відкривалася в сінях. Останнім до льоху спустився Уля.
Тепер вибухи дакали зовсім інший резонанс. Снаряди падали на подвір'я, а офіцерам здавалося, що вони розриваються просто в хаті.
Румунські гармати перенесли свій вогонь, вишукували ворожу батарею. Піхотинці, як румунські, так і німецькі, спершу дивувалися, чому це снаряди не падають на їхні голови, а потім вирішили, що то артилеристи зводять між собою якісь давні рахунки.
Ворожі гаубиці випустили ще по кілька снарядів і замовкли. Відразу принишкла й румунська артилерія.
І знову настала жахлива тиша, яка охоплює фронт після артилерійського бомбардування. Тільки там, у льоху, стіни все ще стрясались і обсипали людей піском та землею.
Під час обстрілу ніхто не вимовив і слова. Всі, затамувавши подих, причаїлись по кутках.
Генерал як присів навпочіпки, то так і не поворухнувся. Один тільки Уля спокійно собі стояв на східцях і палив.
— Здається, вже можна й виходити! — мовив він трохи згодом.
Від цих слів шифрувальники і офіцери опам'ятались. Піднявшись нагору, забруднені й запорошені, в передсвітанковій імлі побачили, що від хати залишились тільки напіврозвалені стіни.
— Ми у вапні, як ті чорнороби! — мовив жартівливо генерал, до якого знову вернувся бадьорий настрій.
Уля підійшов до столу і, склавши карту, подав її начальникові штабу. Підполковник пробурмотів щось на знак подяки.
Генерал підкликав Улю.
— Ти поводився мужньо, солдате, — мовив йому. — Тільки тобі ми і вдячні своїм порятунком. Пане підполковнику, не забудьте оголосити наказ: від сьогодні я повертаю солдатові-тетерісту Улі Михаю звання капрала. А зараз, панове, давайте пошукаємо якесь інше приміщення… Ходімо…
На головній вулиці їм назустріч прямував полковник Панайтеску, командир полку «Тротуш», і його ад'ютант.
— Слава богу, пане генерал! А я боявся…
— … Що ми всі уже на тому світі, чи не так? Не пощастило німцям і на цей раз!.. А тепер мені треба вмитись і обтруситися від бруду й землі.
Бурлаку крадькома підштовхнув Улю:
— Я завжди казав, що ти сміливий. Як це тобі вдалося зберегти глузд, тоді як ми всі, навіть генерал, втратили його зовсім? Ти, наче той чорт, не боїшся нічого!
— Та ні ж! Коли хочеш знати, я зроду так не лякався, як оце сьогодні!..
— Ну, а що ти скажеш про генерала? Не схотів лишитися в боргу. І ось ти знову пан капрал. Та краще б він замість цього дав тобі відпустку тижнів на два…
Телефоніст, який теж рушив разом з усіма, наздогнав лейтенанта артилерії і смикнув його за рукав.
— Що ж мені робити, пане лейтенант? Залишатися тут на посту?
У пілотці, зсунутій на потилицю, з пітним, забрудненим обличчям він мав просто-таки смішний вигляд.
— Який там пост, Штефанаке? — посміхнувся лейтенант. — Ти ж бачив, що там зробили. Вернись, забери апарат і біжи в роту!
Група офіцерів зайшла до високої хати на головній вулиці.
Через кілька хвилин капітан Смеу покликав туди й шифрувальників.
— Ми мусимо почекати… Пан підполковник Барбат саме пише рапорт.
— Коли так, то можна й закурити, — зрадів Бурлаку, запеклий курець.
— Я краще вийду, — сказав Уля. — Хочу трохи помитися біля криниці.
Коли капітан Смеу зайшов до Попинкаріу, там велась ділова розмова.
— Я ніяк не можу збагнути, пане генерал, — мовив полковник Панайтеску, — як німці довідалися про вас. Взяли на приціл хатину, і коли б не наша артилерія… — Командир полку знітився, наче вважаючи себе прямим винуватцем останньої пригоди.
— Хто тут, крім вас, знав, що я мав прибути?
— Філіпеску і начальник розвідки, лейтенант Сендулеску.
— Телефон встановлювали ви? — звернувся командир дивізії до лейтенанта артилерії.