Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
Солдат замовк. А дощ не вщухав.
— Не знаю, чи нагодиться якийсь німчура в таку погоду? Як ви думаєте, пане студент?
— Побачимо, Іоне. Може, на щастя, когось і впіймаємо…
— Може! — скривився солдат. А потім скрушно зітхнув — Зараз, пане студент, вже важче помирати. Що буде, те й буде, думав я раніше. Загинуло чимало хлопців, помру і я. А тепер війна от-от скінчиться, і дуже хочеться жити. Чого б я тільки не віддав, щоб повернутися додому. Що робитиме моя бідолашна жінка-каліка з трьома малятами, коли мене вб'ють? Досі їй допомагали мої старі. А завтра-позавтра упокояться й вони. Ну, й до того ж у краю вже настають інші порядки. Кажуть, що й нам, злидарям, усміхнеться доля. Невже це правда, пане студент?
— Так, Іоне. Нова влада за бідних…
— І землю нам дадуть?
— Авжеж!
— Я маю два погони[33]… То невже мені ще приріжуть?
— А чому б і ні? Було б тільки що ділити!
— От коли забрати землю пана Костаке… Вистачить усім, ще й зостанеться…
— Йди-но, Іоне, буди хлопців! Час уже рушати.
— Я зараз, пане студент.
Дощ уже перестав, і йти було небезпечно.
Проминувши дозорних, почали повзти. Рункану Іон попереду, а за ним посунулися інші солдати разом з сержантом-тетерістом. Добре вивчивши місцевість удень, вони не збивалися з дороги навіть у цій темряві. Пиркелабу Марин одержав завдання ще раз влаштувати засідку у балці неподалік від гітлерівських окопів. Скільки вони раніше не намагалися захопити «язика», все було даремно, — німці поводились дуже обережно.
Рункану повз у грузькому болоті, мокрий-мокрісінький від дощу і власного поту. Сунувся вперед і час від часу зупинявся, прислухаючись до навколишньої тиші.
Десь ліворуч злетіла ракета, освітивши на мить поле, зрите снарядами. Солдати припали до землі, затамувавши подих. Та раптом світло згасло, і темрява знову оповила все.
Розвідники посувалися далі. Минуло не менш години, поки вони добралися до видолинка. Пиркелабу востаннє нагадав кожному, що він мусить робити. Рункану і єфрейтор Пінтіліє залягли попереду, утворивши таким чином вхід у мішок. Інші розташувались позад них, метрів за два один від одного. Пиркелабу паче замкнув дію цього мішка-пастки.
Зайнявши визначені їм місця, солдати причаїлися.
Тим часом знову пішов дощ. Люди аж тремтіли від холоду. Мокра земля, на якій вони лежали, здавалася їм кригою.
Чекати було чимраз важче.
Пиркелабу лежав на животі і хукав на руки, щоб хоч трохи зігріти пальці. Пригадав недавню розмову з Іоном. Тепер він боявся смерті більше, ніж у час страшної невідомості, коли вони не мали жодної надії залишитись живими.
Раптом сержант стрепенувся: зовсім недалеко щось чалапнуло. Він прислухався: чалапання знову повторилось. Так, хтось іде…
Марин підповз до найближчого солдата.
— Чув?
— Так!
— Будь напоготові!
Та це попередження було зайвим: розвідники, затиснувши в руках зброю, застигли на місці.
Кілька хвилин стояла тиша, порушувана тільки одноманітним шумом дощу. Та ось знову почулися кроки, тільки не від ворожих траншей, а десь ззаду. Пиркелабу здивувався. Невже це правда? Чи, може, то вітер, раптово повіявши, загудів десь за спиною. Ні, хтось таки йде з боку румунських позицій. Напевне, ворожі патрулі схопили якогось вартового і вже повертаються назад… Але в такому разі по грязюці ступало б більше ніг. А проте, наскільки він розуміє, до них наближається лише одна людина.
«От чортовиння! Це якийсь зрадник намагається перейти до фашистів», — подумав сержант.
Підповзаючи до кожного солдата, він наказав їм змінити місце. Тепер їхнє живе сильце повернулося до румунських окопів. Кожна хвилина чекання вже здавалася вічністю. Від нетерплячки і хвилювання солдати аж тремтіли.
А кроки все наближалися.
«Безперечно, це дезертир! — думав Пиркелабу. — Ну, що ж, негіднику, від нас не втечеш. От коли б тільки не почули німці… Проходжаєшся, дурню, як по бульвару!»
І нічний лазутчик, наче відчувши цей докір, почав іти обережніше, час від часу зупинявся прислухаючись.
Пиркелабу уявно рахував кроки, що їх відділяли:
«Двадцять… дев'ятнадцять… вісімнадцять…»
Майже біля засідки втікач, ніби передчуваючи небезпеку, зупинився, якусь мить постояв, а тоді впевнено рушив уперед. Як тільки зайшов у мішок, Рункану та ще один солдат стрибнули йому на спину й звалили на землю.
33
Погон — земельна міра, що дорівнює 5012 кв. метрів.