Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
— Ні слова, а то заріжу! — затискуючи йому долонею рот, шепнув Рункану.
Але втікач сперся на лікоть, вихопив пістолет і, приклавши дуло до своїх грудей, вистрілив. Куля вилетіла через спину, зачепила плече Рункану, роздробивши йому ключицю, і застряла під лопаткою.
Постріл розбудив найближчого німецького вартового, і той, ще не опам'ятавшись від сну, дав чергу з автомата.
Пиркелабу приповз до Рункану.
— Ти поранений, Іоне?
— Так, пане студент… В плече…
— Братосин, ти понесеш Іона. Я візьму полоненого… Може, він ще живий. І гайда назад в окопи, кожен на свій риск!
То повзком, то перебіжками, поки німці опам'ятались, вони й вибралися з балки.
Тим часом у небі з'явилася ракета, і гітлерівці розпочали стрільбу. Але темрява і дощ врятували розвідників: кулі не долітали до них.
Рота, в якій воював Пиркелабу, відкрила й собі вогонь а автоматів та кулеметів.
Після перестрілки, яка тривала не більше десяти хвилин, усе замовкло, і знову чувся лише одноманітний шум дощу.
Хлопці один за одним поверталися в траншеї. Останнім прийшов сержант, несучи на собі втікача.
— Хто відсутній? — запитав він, відсапуючись.
— Всі тут. Дуже боялися за вас, пане студент.
— Поранені є?
— Тільки Іон.
— Де ти, Іоне?
— Я ось, пане студент. Не турбуйтесь. Мене вдарило в плече. Та я вважаю, що від цього не вмирають.
— Якщо ти, Братосин, ніс його сюди, то неси вже й до санбату.
— Це зайве, пане студент, я вже піду сам.
— Тоді йди! А ви, — показав він на двох солдатів, — беріть оцього і ходім до пана молодшого лейтенанта. Хочеться знати, що за здобич нам попалася…
Взявши мертвого за голову і ноги, вони попрямували разом з Пиркелабу до землянки командира взводу.
Молодший лейтенант Думбраве Собин вийшов їм назустріч.
— Це ти, Пиркелабу?
— Я, пане молодший лейтенант.
— Повернувся із здобиччю?
— Так. Тільки не знаю, з якою… Боюсь, що це якась румунська пташка.
— Цілком можливо… Є ще такі птахи, яким подобається сидіти в гітлерівському гнізді. Зараз подивимось.
Солдати внесли труп до землянки і вийшли. Молодший лейтенант Думбраве взяв каганець.
— Та він же мертвий.
— Так, пане молодший лейтенант. Я забув вам сказати…
— От чортовиння! Дивись, Пиркелабу, цей негідник у званні сержанта-тетеріста. З якої ж він частини?..
Вп'явшись очима в лице втікача, Пиркелабу вигукнув:
— Пане молодший лейтенант, я цю пику колись уже бачив… Тільки не пригадую де саме.
— Шкода, що не взяли живцем! Хто ж його вбив?
— Сам себе застрелив, з пістолета… Ця ж куля поранила й Іона Рункану. Мабуть, роздробила йому ключицю.
— Дуже жаль!.. Так негідник і уникнув суду…
Пиркелабу, не одриваючи очей від обличчя мертвого, ляснув себе долонею по лобі:
— От бісів син! Пан молодший лейтенант, я, здається, пригадав, де ми зустрічалися.
— Де?
— У штабі дивізії. Адже я кілька днів був зв'язковим.
— Правда? І ти певен у цьому?
— Присягнути не можу, але, мабуть, я не помиляюсь.
— Паскудна справа! Ти уявляєш, що було б, якби йому вдалося перейти до німців?
— Так, уявляю…
— Поглянь, може, він ще живий. А я тим часом подзвоню командирові полку.
Він побіг до апарата і гарячково покрутив ручку.
— Алло, «Жижия»! Зв'яжи мене з «Путною». Тільки швидше! Пана полковника. Пан полковник? Здрастуйте. Молодший лейтенант Думбраве… Так, уже повернулись… Саме про це я й хотів вам доповісти. Не привели ніякого полоненого. Але зловили сержанта-тетеріста, який хотів перейти до німців. Що він каже? Та нічого, бо… — Думбраве запитливо глянув на Пиркелабу.
— Він мертвий, — підтвердив сержант.
— Бо він помер, пане полковнику! Ні, ще не встигли обшукати. Сержант Пиркелабу знає його. Каже, що він працював у «Молдові». Так, пане полковник, розумію… Зараз же посилаю… Бажаю здоров'я!
Молодший лейтенант поклав трубку.
— Правду я казан, Пиркелабу! Паскудна це справа. Треба негайно відправити труп до штабу. Пришли двох солдатів з плащ-палаткою. Тільки пам'ятай — полковник наказує нам мовчати. Це військова таємниця. Крім нас, ніхто не повинен знати, хто той негідник. Ти розумієш?
— Не турбуйтесь!
І Пиркелабу вийшов виконувати розпорядження свого командира.
Вже понад годину капітан Георгіу допитував шифрувальників. Біля нього сидів і Смеу.
Начальник другого відділу вирішив вислухати всіх разом, сподіваючись, що вони чимсь доповнять один одного.