Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

У тому запитанні, у його голосі не було ні докору, ні помсти, а вчувся тяжкий жаль — шкода пропащого брата…»[433]. Цей спокійний докір і співчуття до «пропащого брата» формують народне моральне ставлення. Тому символічне завершення роману відсилає до усвідомлення української реальності часів Панаса Мирного. Оскільки писав він народний роман («роман з народного життя»), то в ньому важлива думка народу, що в кінці роману нагадує хор грецької трагедії, адже йдеться про «страшного чоловіка» серед людей, кожний з яких усвідомлює власну причетність до злочину. Тому коли в українське село заводять арештованих злочинців, показовою є людська солідарність: «Плакали люди, обнімаючи своїх безталанних братів; подавали їм на прощання — кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню… Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми — рідними й не рідними». Тільки непокірний Чіпка залишається поза народним «тілом»: «Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд… Не знайшлося душі, щоб підійшла до нього — попрощалася…»[434]. Проте друг дитинства Грицько таки не витримав і крикнув йому навздогін «Хай тобі Бог помагає на все добре!», а його дружина Христя, заливаючись сльозами, випрошувала у Бога для пропащого Чіпки помилування.

Важливим в романі є прихований характер едіпового конфлікту, коли пригнобленій і депресивній національній мужності протиставляється імперська весела мужність. Завершується роман символічним прибуттям в українське село російського пана, який приносить сюди веселе пияцтво і розпусту. Російське панство символічно розміщується у палаці тієї сім’ї, яку вирізав Чіпка: «А посеред села, насупроти похилої церковці, тоне в саду, як у раю, видивляється на свою красу у ставкові води поновлений палац — у позолоті, у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїн Пісок — перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщиріший земець, предводитель, председатель, банкір, заводчик-саховар — Данило Павлович Кряжов. І як тепер весело в тому палаці! Які бувають там гулянки… Тепер уже не з одного, не з двох якихсь повітів, а з цілої губернії саме спинкове панство, саме найзаможніше купецтво знаходить тут щирий привіт, добру учту веселого й щедрого хазяїна…»[435]. Символічною є і доля Чіпчиної хати: ця страшна пустка, від якої «відхрещувалися» селяни, буде куплена у казні за безцінок давнім знайомим російського пана — «жидом Гершком», який робить у ній шинок. Якщо вдатися до історичних подій, то саме в цей час Росія масово переселяла в Україну євреїв, щоб відвести від себе палку й несвідому народно-гайдамацьку українську душу. Отже, завершення роману Панасом Мирним похмурими українськими веселощами у жидівському шинку («Щонеділі, щосвята, а часом і серед будня, щоб не одстати од вельможного сусіди, бенкетує тут п’яне море темної простоти…»[436]) вказує на нову стратегію «звеселяючої» імперської психополітики.