Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
— Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то і й бог мене не поб’є… А отих дітей, що мене били та проганяли, — тих бог поб’є, бо вони злі!.. Я буду добрий, бабусю…»[417].
Про українську натуру Чіпки свідчить латентна фаза дитинства, коли він пристрасно дошукується істини. Але смерть баби породжує перші сумніви щодо Бога. Його лякає думка, що смерть також від Бога: «Смерть від Бога?…темна німота… черви… все від Бога??! Господи Боже! Невже це треба?..»[418]. Налаштована на потойбічне українська душа Чіпки починає чути голоси з психічної пустоти: голос покійної баби кличе його, він зривається серед ночі і біжить на той голос, не відаючи, куди біжить. Ця невдала спроба пізнати смерть залишає на його обличчі похмурий слід: «Бабина смерть загадала йому загадку, котру він ніяк не міг розгадати…»[419]. Саме ця позиція пізнання в онтогенезі (Чіпка переймається не пізнанням сексуальності, а пізнанням смерті) свідчить про характерний для українського народного світу психотип асексуального мазохіста.
Відсутність в онтогенезі «байстрюка» Чіпки батьківської фігури проектує її у своєрідну міфологізовану фігуру. Коли Чіпка думає про свого бунтівливого батька, відданого в москалі, то батьківський образ, як і образ покійної баби, виринає із психічної пустоти містичним «чорним вороном». Мати дивиться на незрозумілого їй сина і плаче. Але він не бачить її сліз: перед його очима у цей час «чорним вороном» витає батько і розмовляє з душею сина, що асоціативно нагадує сюжет «Гамлета» В. Шекспіра. Зрештою, батьківське містифіковане начало закликатиме його до помсти. Панас Мирний звертає увагу на Чіпку в час цього страшного самозаглиблення: «Якби його так намалювати, сказали б: то не чоловік сидить, то — сам сум!»[420]. Такі похмурі чоловічі образи, одержимі пошуком втраченої істини, постануть згодом у новелах В. Стефаника.
Унаслідок зсуву материнського образу в народній українській мужності формуватиметься несвідома помста. Такий однобічний онтогенез, що поступово маргіналізує лібідозні імпульси, є основою гайдамацького психотипу, в якого одержимий пошук істини формує несвідоме бажання подолати зло й веде до його помноження.
Замінником батьківської фігури в онтогенезі Чіпки є дід Улас, який відіграє амбівалентну роль у його світоглядному формуванні. У романі щодо цього є характерний епізод дитинства Чіпки (розділ «Жив-жив!»). Чіпка пасе зі своїм другом Грицьком і дідом Уласом громадську отару. Дід розповідає хлопцям про страшний гріх, який ходить серед людей, — гріх братовбивства: «Бач! У брата он те й друге, а у мене ні сього, ні того… заріжу, мовляв, брата, — добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка… Ріже — забув і думати, що йому на тім світі буде!.. Лихий його путає — він і ріже… Ох, грішні ми, прокляті душі!
Чіпка слухає — і проходить по його душі страх, холод… і шепче він стиха за дідом:
— Грішні ми, прокляті душі!..»[421].
Однак дід Улас у своєму засудженні братовбивчого гріха виявляється вкрай непослідовним. Серед темного народу формувалося небезпечне протиставлення Христа і «жидів» і мовчазна згода на «жидовбивство». Хлопці, підбадьорені позицією діда, здійснюють символічний вчинок помсти за Христа, вбиваючи горобенят, що відкриває дорогу до злочинності: «Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: «Жив-жив!» — подумав Чіпка та як схопиться… Очі горять, сам труситься…
— Стривай, Грицьку! стривай! не бий… Давай краще їм голови поскручуємо!..
Як схопить горобеня, як крутне за голівку… Не вспів оком моргнути — у одній руці зостався тулубець, а в другій — голівка.
— А що — жив! а що — жив!! — кричить Чіпка…
— А що — жив! а що — жив!.. — вторує за ним Грицько.
417
Там само.
418
Там само. — С. 40.
419
Там само. — С. 41.
420
Там само. — С. 45.
421
Мирний Панас. Хіба ревуть воли, як ясла повні? — С. 35.