Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні голівки та тулубці…
— От тепер можна й ґирлиґою, — каже Чіпка, взявши ґирлиґу в руки. Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят у купу й почали періщити, як снопи молотили… Не зосталось горобенят і сліду: валялося тільки одно м’ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею»[422].
Подібну несвідому дитячу жорстокість опише згодом В. Підмогильний в оповіданні «Ваня» (1919), в якому хлопчики добивають ще живого улюбленого пса Жучка, «щоб той не мучився». У цьому «доброму» вчинку вони поступово перероджуються на фанатичних садистів: «Били доти, поки із тремтячих рук не повипадали киї. Гостре незадоволення від того, що ще хотілось бити, а сили вже не було, й невідоме їм доти захоплююче обурення опанувало ними. Ваня вже харчав від притоми, задихувався й ледве стояв на ногах; Митька тільки одсапував і раз по раз ковтав слину. Вони подивились один на одного й по не висловленій згоді зробили рух до Жучка, щоб схопити його, рвати на шматки, видерти очі й язика, кусати його тіло зубами, але, глянувши на Жучка, спинились. Жучка не було: замість його лежав безформенний рудо-сірий шмат м’яса»[423].
З. Фройд, подаючи інстинктивну психологію хлопчика на основі тлумачення знаменитого діалогу «Небіж Рамо» Дідро, писав: «Якби малий дикун був полишений сам на себе, і, зберігши свою недоумкуватість, поєднав із розумом немовляти силу пристрастей тридцятирічного чоловіка, то скрутив би в’язи своєму батькові і спав би з власного матір’ю»[424]. Тобто якщо деструктивні імпульси хлопчика не узгоджувати з лібідозними, а в ситуації з Чіпкою, коли авторитетний дід, який має взяти активну участь у формуванні психічної інстанції Над-Я особистості хлопчика, погоджується на вбивство, то природна (інстинктивна чоловіча) основа підсилюватиме деструкцію. Даремно гукає до його душі голос покійної баби, батьківський голос несвідомої помсти активно заглушує його, чому сприяє і рання нелюбов до матері. Тому допитливий Чіпка згодом прагне переконатися щодо «жидів», цілком довіряючи своєму другу: «А хіба жиди мучили Христа?» — допитується він у старшого Грицька. Старший Грицько підтверджує. І в душі Чіпки формується установка: «Ну, тепер же мені не попадайся ні один жид!»[425]. Панас Мирний детально виписує формування української дитини у просторі християнського стихійного світобачення, підкреслюючи, що український народний психотип спонтанно ідентифікує себе заступником Христа, наслідком чого став психологічний парадокс: українська дитина, палко захищаючи Христа, стає на шлях пропащої душі. Саме несвідомий порив української душі використала російська імперська психополітика, розпалюючи серед «темної простоти» вигідний імперії антисемітизм, про що сигналізує роман Панаса Мирного у своєму символічному завершенні.
Ненависть до соціальної несправедливості у психології Чіпки проектується у стихійний світогляд, що відповідає старосвітській «істині». «Чіпка мав добру пам’ять: з неї ніколи не виходила думка, що він «виродок»… Собі на лихо, рядом з добрими думками у малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне… Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку… І росло лихо в його серці — і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони… Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала — не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця… Ні бог, ні люди не страшні йому… Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий, а лихі люди його дратують…»[426]. Отже, палка українська одержимість постає на основі несвідомого пошуку істини, що породжує бажання перебудувати світ на справедливій основі. Тому в романі помітне характерне роздвоєння української народної душі: одна частина її тягнеться до загальнолюдської християнської істини, інша — відвертається від неї в пошуках індивідуальної правди. Химерна неприкаяна українська народна душа палка, як порох, смілива, як «голодний вовк», постає водночас заплутаною у своїй несвідомості: вона не може виплутатися з вічних питань буття, не знаходячи шляху до істини. Це душа «найменшого брата», про якого писав Шевченко у посланії «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…», заповідаючи: «Обніміте ж, брати мої, / Найменшого брата — / Нехай мати усміхнеться, / Заплакана мати»[427].
Альтернативна до депресивної Чіпчиної душі можливість втілена в образі Максима, «молодої душі», «гарячому серцю» якої «хотілося гуляти, битися, рубатися…»[428]. У цьому образі чути душу Енея, змушеного повернутися в зруйновану вітчизну. Тому в романі Панаса Мирного йдеться про те, що минулі воїни, козаки, палкі християни, які боронили землю свою у відважних боях, потрапляючи в кріпацьку неволю, по-різному переживають втрату істини у національному світі. «Я чорт… над чортами чорт! — вигукує Чіпка. — А баба учила мене людей прощати, а дід — любити… Дурні! дурні! Не стоять вони слова доброго… їх мучити… му… мор-р…
422
Там само. — С. 37.
423
Підмогильний В. Ваня // В. Підмогильний. Місто: Роман, оповідання. — К., 1989. — С. 279.
424
Фройд З. Вступ до психоаналізу. — С. 340.
425
Мирний Панас. Хіба ревуть воли, як ясла повні? — С. 37.
426
Мирний Панас. Хіба ревуть воли, як ясла повні? — С. 30.
427
Т. Шевченко. І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє // Т. Шевченко. Повне зібрання творів: У 12 т. — K., 2003. — Т. 1. Поезія 1837—1847 рр. — С. 353—354.
428
Мирний Панас. Хіба ревуть воли, як ясла повні? — С. 126.