Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Як і в анонсах, Гоголь уже у своєму першому ж реченні переконує, що першою датою, яка впадає в око читачеві «Погляду на творення Малоросії», є XIII століття. Та проте він дозволяє собі екскурс у давні часи, хоч у цих випадках і уникає згадування дат. Гоголь у цій статті поводиться обережно — що разюче контрастує з його нотатками, як буде показано в наступній частині — з питанням періоду Київської Русі, яка відповідно до офіційної історіографії належала «російській», а не «малоросійській» історії. Почати розповідь про малоросійську історію з XIII століття було «безпечно», оскільки навіть офіційний російський історіограф Карамзін відмовив цій території в будь-якій особливій важливості для російської історії після xiii століття[175].

Далі встановлюючи свою відповідність з офіційною схемою українсько-російських взаємин «єдність-роз’єднання-возз’єднання», Гоголь стверджує в першому ж рядку статті про Россию як оригінальну історичну сутність, від якої Малоросія з часом відокремиться. Однак, коли придивитись уважніше, його відповідність виявляється досить поверховою. Хоч Гоголь формулює єдність стародавньої Русі в термінах культурного націоналізму, рекомендованого Уваровим, він також підважує її, аналізуючи багаторічну роздрібненість і роз’єднаність племен: Сотни мелких государств единоверных, одноплеменных, одноязычных, означенных одним общим характером и которых, казалось, против воли соединяло родство, — эти мелкие государства так были между собою разъединены, как редко случается с разнохарактерными народами (ПСС 8, 40). Цілковите розділення руських племен, яке перевищило розділення абсолютно непов’язаних народів, зменшує значення їхньої гаданої культурної подібності. Ідея союзу родів против воли у статті про Малоросію, опублікованій у російському урядовому журналі, справляє враження безцеремонної інсинуації з боку Гоголя. Це здається небезпечним виходом за межі офіційного дискурсу російсько-української спорідненості та братньої любові.