Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
— Де?
— В Городищі Старого Бога в Словунії! Тож, якщо я рухатимусь у тому напрямку, Ворон нічого не запідозрить. Усе йтиме за його планом!
— Тобто, ти таки поїдеш туди? — отетеріло глянув на неї Золота.
— Та ні! Не я! Туди поїдуть Віт із Босем! Тільки вони не доїдуть до Городища… Вони скочать з Лютибора між Руссю і Сієвією! А Лютибор продовжить свій шлях до Городища… Цим ми ще й відволічемо Ворона. Він шукатиме мене аж ніяк не біля свого замку. Він нишпоритиме у Словунії, круг Городища… А Віт із Босем шукатимуть Дзеванну.
— А твій Лютибор… — Бось скоса глянув на величезного коня. — Він витримає нас?..
Рутенія скочила на землю і поклала руку Лютиборові на гриву. Потім покликала ближче чугайстра зі злиднем. Віт поклав руку на шию і підняв Бося, щоб той теж міг без остраху торкнутися коня. Лютибор фиркнув.
— Ну ось і познайомилися, — усміхнулась Рутенія.
Розклавши речі, Віт забрався на Лютибора, підхопив на руки Бося й посадив його перед себе. Лютибор нервово тупцював і крутив головою.
— Не бійтеся. Він донесе вас швидко й без ушкоджень! — Рутенія зійшла зі стежки.
— Де ми зустрінемося й коли? — зупинив усіх Бось.
— Хто був у Голуні? Де там можна безпечно зустрітися? — спитала Рутенія.
— Був я там, — озвався Бось. — Небезпечне місто. Поблизу Голуні є село Вовковиї. Там корчма. В ній і стрінемося. Тільки дивіться — хороніться і стережіться. Ахруман і його люди там повсюдно. Може, і в цю корчму заглядатимуть…
— Коли ми туди дістанемось?
— За півтора місяці.
— Гаразд. У разі чого чекаємо одне на одного два тижні. Якщо ви не з’явитесь, ми йдемо без вас. Якщо не буде нас, тікайте якнайдалі від Богумира. Хоч у пустелі, хоч за Мовчазні гори… — сказала Рутенія.
Лютибор стрілою зірвався з місця, до Рутенії долинув лише далекий Босів зойк.
Настала тиша. Рутенія з Золотою перезирнулися, і…
…полетіли, поскакали, пришпорюючи коней… Сон, неміч мов рукою зняло. Тепер дерева і луки, річки і гори проносилися блискавками. Вели їх дороги, вказані мольфарами, — жодна перешкода не стала на шляху. Річки були мілкі, розколини вузькі, схили і підйоми пологі, небо ясне…
27
Важко виборсувалася Русана з Ахруманових тенет. З одного мороку вона потрапила в інший. Холодний і вогкий. Підвелася. Намацала грубу дерев’яну лавку. Встала. Рушила вперед, витягши руки перед себе. Зупинилася, наштовхнувшись на кам’яну стіну. Торкаючись її рукою, пішла праворуч і знайшла поворот, за яким починалися залізні ґрати на п’ять кроків, знову почалася стіна.
Ноги торкнулося щось холодне і вогке, і вона зойкнула. Вдруге зойкнула, коли з глибини в’язниці донісся жіночий голос:
— Краще піднімись на лежанку. Там внизу якісь гади повзають, але нагору не лізуть.
— Ти хто? — спитала Русана у темряви. — Русалка?
Враз постала перед очима Боримислова смерть. Сльози навернулись на очі.
— Так. Дзеванною звати. А ти?
— Мене Русаною. Я зільниця…
— І?
— Просто зільниця.
— Просто зільниця в обіймах Чорного Вершника. Вершник гине за просту зільницю. На просту зільницю полює Ахруман… — розмірковувала Дзеванна.
— Ну, я… Ми… Але ж і ти не просто русалка. На тебе Ворон теж полював…
— Гаразд. Якщо ми обидві стали Вороновими полонянками, мусимо триматися разом. А для цього слід знати одна одну. Я переберусь до тебе, щоб не кричати на всю в’язницю, і розповім свою історію. А потім — твоя черга оповідати. І разом подумаємо, що йому від нас треба.
І Русана почула таємницю Дзеванниного народження. Дізналася про дивовижних чугайстрів і про найкращого з них, Віта; про злидня Бося, навернутого на добро; про дивовижної вроди і сили зільника Золоту; про найсильнішу і найрозумнішу відьму Рутенію, яка втратила пам’ять через Ворона; про їхню подорож рахманськими підземеллями…
Ледве встигла Русана завершити розповідь, як почувся тупіт, з’явилося світло. Темна постать несла чадного смолоскипа. Русана впізнала Чорного Ворона. Той поволі наближався, й смолоскип кидав химерні плями світла навсібіч. Нарешті Ворон упритул підійшов до ґрат. Почепив смолоскип у тримач збоку й зазирнув до камери. Русана подумала, що він зараз задоволено посміхається.
— То як вам моя гостинність? — спитав він.
— Вражає! — сказала Русана. — Не стало сил нас убити?
— Убити? Ха-ха! Для мене вбити тебе — що розчавити муху! Невже ви вдвох не зрозуміли? Чому тебе, Русано, не вбили селяни в Жердинцях і ти опинилась на березі річки? Чому ти вийшла на берег, Дзеванно?